Аргідава

Вона притягуе мене так, нiби в минулому життi я мала до неi близький, практично родинний стосунок. Якби ж знати! Так, я ходжу туди часто, вештаюся фортецею i навколо неi довго, обов’язково веду туди своiх гостей, роздивляюся ii чужими очима. І, здаеться, я там пам’ятаю i знаю все: кожен камiнь, кожну сходинку. Руки моi пригадують дотики до холодних стiн i дерев’яних перил мостiв та сходiв, серце мое пам’ятае страх висоти, коли пiдiймаешся на найвищу вежу i з неi дивишся додолу. Ноги пам’ятають, як бiгти потiм до Днiстра, куди i як ставати, перестрибуючи з каменя на камiнь, щоб не послизнутися, не впасти.

Менi здаеться, я пам’ятаю i вiдчуваю ледь вловимий з минулого запах вогнищ, диму, мокроi вовни, шкiри, коней. Залiза запах iдкий такий, що вiдчуваеться в ротi. Я вiдчуваю запах бруду, кровi, згарищ. Скошеноi трави та гнилих водоростей. Коли я приводжу туди гостей своiх, завжди запитую, зазираючи допитливо в обличчя:

– Ти вiдчуваеш запах? Вiдчуваеш?

– Так, – зазвичай вiдповiдае мiй гiсть, дослухаючись до себе, – пахне рiчкова вода.

І ще… Камiння. Пахнуть стiни. Чимось iще. Не второпаю, чим.

Я прожила поряд iз нею кiлька життiв. І коли б не приходила туди – а приходила я часто i проводила там всерединi багато часу – почувалася емiгранткою. Знадвору мiнявся устрiй, на символiчнi трони – бiльшi та меншi – вилазив то один, то iнший з тих, що обiцяли послужити народовi, здебiльшого черговий негiдник, що пiдгрiбав пiд себе довгими руками все. Змiнювалося життя, змiнювалися мiста i села, змiнювалися цiнностi, змiнювалася мода, зникали назавжди однi люди, народжувалися, росли та дорослiшали iншi.

А в Аргiдавi все залишалось, як ранiше. Неприступнi стiни злегка кришилися вiд вiтру, дощiв i снiгiв, погано росла трава, а дерев споконвiку там не було. Зрiдка в Аргiдаву залiтав птах, але нiколи не оселявся там усерединi, не будував гнiзда. Не було в Аргiдавi нi комах, нi плазунiв, нi дрiбних гризунiв, немовби життя оминало ii, боялося там оселитися, неначе Аргiдава була безлюдною, готовою для чогось, штучною планетою. Хоча, як менi здаеться (та чого там – я певна!), вона сама по собi була живою: нервовою i чутливою.

Роздiл другий

Маруся

…І вiдчувала я, що менi давно вже час, час. Але фортеця не здавалася. Була неприступною i мовчазною, поглядаючи пихато i зверхньо на мене, що прибiгала туди дедалi частiше i просила про милiсть бесiди тихоi, майже безмовноi один на один, про дозвiл почути, осягнути i розгадати, даючи обiтницю не нашкодити.