Аргідава

– Не ти! – наче говорила вона понуро. – Безнадiйнi спроби твоi. Не ти! Не зможеш. Не ти! – грубила вона менi: – Дурепа ти. Дiвка нерозумна та легковажна, – глузувала.

Он як?! Не я?!

І тодi я вигадала Марусю, свою героiню, свое вiдображення. Хоча… Маруся – це не я. Ну, або майже не я. Або не зовсiм. Вiдмiннiсть мiж нами в тому, що Маруся-персонаж значно краща за мене, авторку. Вона смiливiша, рiшучiша, кмiтливiша. Шляхетнiша. І… бiльш довiрлива.

І, врештi-решт, вiдповiдальностi в мене менше, бо щойно вона, Маруся, потрапила до цього рукопису, облаштувалася там, вона одразу ж зажила своiм життям, почала поводитися так, що я, авторка, не припиняла дивуватися i здiйснювати вчинки, на котрi я сама нiколи б не зважилася.

* * *

Вперше Марусю привели до фортецi батьки. І ще з ними був друг батькiв, колишнiй однокласник Оленки та Олега, Тищенко. Професор Тищенко. Коли професор увiйшов до будинку – легкий, кiстлявий, пiдсушений сонцем, – вiн сiв поряд iз п’ятирiчною Марусею, простягнув iй руку i вiдрекомендувався:

– Тищенко.

– Маруся, – серйозно вiдповiла Маруся. – Тищенко – це твое iм’я?

– Так. Це мое iм’я, – вiдповiв Тищенко.

– Іншого iменi в тебе нема? Лише одне? Як у кота? Тишко?

– Гаразд, називай мене Тишком. Як кота, – засмiявся Тищенко.

Маруся погладила Тищенка по щоцi.

– Тишко.

Тищенко засмiявся, великою мiцною рукою притис ii долоньку до своеi щоки i поцiлував ii крихiтну лапку.

Ну нарештi ii привели туди. З одного боку за руку ii тримав Олежик, ii тато, з iншого – Тишко.

Привели ii на Турецький мiст, i дiвчинка глянула додолу: ааах! Зойкнула, запаморочилося в головi. Внизу лежала Аргiдава. Вони з подругою Мiрою облазили на той час, як iм здавалося, всi загадковi для п’ятирiчних дiтей мiсця. Але це! В iхньому рiдному мiстi! Казкова i справжня, велична i неприступна. Їi не могли вмiстити Марусинi очi. А також ii маленьке серце. Маруся задихалася, кашляла, полилися сльози. Того разу вона розревiлася i не наважилася спуститися донизу. Батьки, Олежик та Оленка, зрозумiли це як вередування, а дядько Тищенко, Тишко, з пильним та гострим оком, поставився до ii слiз зi спiвчуттям. Коли прийшли додому, за обiдом вiн багато цiкавого розповiв про фортецю.

* * *

Довго боялася Маруся. Всередину зайшла, мабуть, аж за кiлька рокiв пiсля знайомства. Либонь рокiв через п’ять. І вiдтодi бiгала туди постiйно. І не було для Марусi принаднiшого мiсця на свiтi.