Реквієм для Рози

Дзвiнок на стацiонарний вiдiрвав мене вiд роздумiв, i рiдний голос студентки археологiчного факультету випалив кулеметною чергою:

– Та’, чуеш, ми з Яриком iдемо в Лубни. Можеш собi уявити, що я наблизилась до твоеi мрii? Це ж у якому роцi отой знаменитий археолог останнiй раз вiв там розкопки? Здаеться, у двадцять другому? А ти не знаеш, коли ще щось там копали? Та’, збери менi все-все про лубенську Замкову гору.

– Мала, Галюсю, ану спробуй трохи вгамувати своi неперевершенi емоцii.

Вгамувала? А тепер кажи все повiльно й конкретно.

– Тату, ми iдемо в Лубни. Ярослав каже, що вiн вже весь Інтернет догори дригом перевернув i щось накопав про Замкову гору, от тiльки про пiдземелля нiчого конкретного нiде не знайшов. Я знаю, що ти щось знаеш.

Збiг обставин чи Господне провидiння? Усе життя я самотужки длубався в нетрях загадковоi таемницi Яреминих скарбiв, сподiваючись на пiдказку Стелецького, а тут за одну мить стiльки охочих i зацiкавлених.

Та-а-ак… І що ж далi? А може, це так в обхiд працюють моi нещодавнi гостi?

– Мала, я хочу говорити з тобою вiч-на-вiч. Прийди! – це все, що менi вдалося приголомшено видушити з себе.

Я вже сто рокiв живу на Сирцi, й, сподiваюся, нiяка лиха година не забере в мене мiзерну частину особистоi ойкумени, бо тут жив мiй батько, тут жив дiд, тут у сусiдньому будинку живе моя доня. Щоправда, колись ми жили у власному будинку з товстими стiнами й високою стелею, але так сталося, що все те знесли одним махом, i наше помешкання обернулося на тонкостiнну багатоповерхiвку зi всiма зручностями, яка обмежуе простiр бачення, мислення, вiдчуття… Зате через тонкi простiнки чутно в нашому помешканнi навiть те, що повиннi чути лишень двое.

Колись моя мала Галюся прокидалася рано-вранцi, i, стоячи босонiж на ганку, казала: «Я iду шукати вiтерець».

Тепер вiтер стьобае стiни, вiкна й балкон шостого поверху, сягаючи протягами всiх закуткiв, шукати його не треба – вiн тут володар. Роза вiтрiв у цiй точцi готова демонструвати частоту й направлення вiтру постiйно. Вiдтак наш будинок – в перманентному станi шаленства.

Галюся ввiйшла до квартири непомiтно, менi здалося, що вона влетiла в розчинену настiж кватирку й стала перед моi очi, мов та фея iз староi казки.