Персеїди. Нічна повість

Якось у серпнi вона сказала, що коли загадати бажання, встигнути промовити його вголос, доки летюча зiрка не зникла з небосхилу, – твое бажання здiйсниться! А я своiй бабусi й досi вiрю. І так чекаю щоразу цих днiв! Як ото дiти чекають на Дiда Мороза чи Санта-Клауса. Правда, я дещо про зорянi дощi прочитала в мережi. Їх бувае досить багато, i падають вони часто. Просто люди нинi зовсiм розучилися дивитися на небо, прогулюватися вечорами та загадувати бажання, дивлячись на летючу зiрку. Дорослi повсякчас товчуть водно: дивись пiд ноги, дивись, куди ступаеш! І жоден не скаже, як моя бабуся: ану поглянь на небо швидше – оно зiрка падае, загадуй бажання!

Насправдi зiрка не падае, а тим паче – не гепаеться нам на голови.

Звiсно, нi. Якось мiй чоловiк… Ой, я ж iще нiчого не розповiла про нього. Скiльки вже книг написано, а про нього мiй вiрний читач майже нiчого й не знае.

Чоловiк мiй, себто Кузьмич, – красень! Очi дикуватi, як у Мауглi. А чому? Бо вiн людина природи, такий собi першопроходець, справжнiй майстер виживання в диких екстремальних умовах, практично як Тарзан – друг степiв, лiсiв, полiв i рiк.

А позаяк «у природи немае поганоi погоди», моя мама нещодавно подарувала йому теплi англiйськi термошкарпетки – «Прiнгл». Страшенно дорогi, практично за цiну непоганоi пари черевикiв. На однiй шкарпетцi – «right», на другiй – «left». Щоби ноги не плутати. І дрiбними буквочками позначено марку – «Прiнгл».

Кузьмич каже:

– Оце добре, мам! Буду iхати, наприклад, у потязi, а мене запитають iнтелiгентно моi попутники – за чаем абощо: шановний, а почитати у вас нiчого не знайдеться? А я iм – та ось! Термошкарпетки.

Правда, якщо ви англiйською не петраете… Або прийду на пошту, – продовжуе вiн фантазувати, – а там – черга. Таке зачароване мiсце ота пошта – iще з дев’яностих рокiв минулого столiття… Отак стовбичиш, позiхаеш, тодi черевики скинув i гайда по шкарпетках англiйську згадувати.

– Авжеж, – докидае мама, – воно кому хоч не зайве…

Одне слово, сiмейка в нас iще та, з ними не занудьгуеш.

Отож про мого Кузьмича. Надягнув вiн отi термошкарпетки i поiхав по гриби. Припхав на собi два кошики опеньок, а на додачу – кiлька ошалiлих вiд голоду клiщiв. Ледве виколупали iх, всадовили в банку. Викинути на вулицю? Так там же собаки гуляють! А вбити – як? – неможливо. Звiсно, родина придуркiв. Ми будь-яким комахам даемо шанс виправитись. Мовляв, бiльше так не роби.