Персеїди. Нічна повість

А баба Надя потупцялася i, дочекавшись, коли пiде останнiй, перегнулася через вiтрину-холодильник i прошепотiла:

– Клаво, ану бистро накидай минi усюда ув торбочку всю усельодовку, шо в тебе осталася. Давай хутенько!

Ось така в нас сусiдка. Вiдтодi ми називаемо оселедець «усельодовкою».

Оксана скаржиться, мовляв, баба Надя пхаеться щоранку до iхньоi з Женiком кiмнати без стуку i все товче: ось коли помру – тодi й будете хазяйнувати. Коли помру, тодi будете садити квiти, де вам хочеться… Або переробляти кiмнати.

«Ось коли – тодi, коли… тодi…»

– І я не витримала! – сплюнула Оксана. – І запитала…

– Що? – скинулась я.

– Я спитала: «Коли?»

Я визираю Персеiд i в бiнокль бачу, як баба Надя тягае по подвiр’ю щось, складае на купку. І бачу, що цупить якесь важезне залiзяччя просто, з кутка в куток. Туди потягне, погримить, звiдти тягне знов, кладе залiзяку на попередне мiсце. Просто щоб знали, хто тут головний. От же ж невгамовна!.

.

* * *

Як iнодi випадкова начебто рiч може змiнити настрiй, поведiнку i навiть стиль життя людини! Сусiди неподалiк, на розi нашого кварталу, оселилися нещодавно, але якiсь дивнi. Дуже непривiтнi. Їм скажеш «доброго ранку», а вони анiтелень. А на обличчi: «Ти хто ваще? З якого района?!»

А нас iз Кузьмичем батьки добре виховали, вчили: вiтайтеся, мiсцем поступайтеся старшим у транспортi або в черзi, користуйтеся носовичком, тримайте в чистотi одяг, своi думки i намiри.

Тож ми продовжуемо жваво вiтатися, чим викликаемо ще бiльше роздратування наших нових сусiдiв.

Загалом – ми люди провiнцiйнi й не метушливi. Живемо у своему часовому вимiрi. І як же важко менi, коли я потрапляю до Москви! Бiльшоi протилежностi моему спокiйному кварталу Сосновому Гаю годi вигадати.

Примiром, дома я виiжджаю на якусь зустрiч за п’ятнадцять хвилин i нiколи не спiзнююсь. У Москвi мене попереджають: якщо зустрiч об одинадцятiй, – машина заiде за мною о дев’ятiй.

І нема гарантii, що ми не спiзнимося. Зазвичай я буваю в Москвi або пiзно восени, або взимку. Напевно, через це вона менi здаеться втомленою, передчасно постарiлою, як ото дама, в старому, пропахлому вихлопними газами важкому вологому пальтi, – сувора, нерадiсна, занепокоена чимось незрозумiлим, – може, нiчними погонями, тупотiнням, хрипким вiдчайдушним криком i пострiлами.