Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

З бiографiчноi розповiдi, вмiщеноi у книзi «100 найвiдомiших украiнцiв» (Киiв, 2005), можна дiзнатися, що сiм’я Шовгенових щолiта мандрувала – Кавказ, Фiнляндiя, на Украiнi вiдвiдувала Святi гори над Сiверським Дiнцем, що Оленка змалечку була жвавою, непосидою. І навiть згадувала, як вона маленькою на якомусь там дитячому святi в антрактi втекла вiд мами, вибралась на сцену i продекламувала якийсь вiршик, зiрвавши бурхливi оплески… Змалку вона багато читала, гарно вчилася, хоча й виснажувала гувернанток своею жвавiстю.

І вже тодi вiршувала – вельми, до речi, й непогано, як для ii вiку. Але – «до певноi мiри парадоксально, що, навчаючи доню французькоi, нiмецькоi та росiйськоi мов, батьки не дбали про те, щоб вона вмiла говорити своею, украiнською…»

Буцiмто пiзнiше дочка iм за це дорiкала.

Так чи iнакше, а дiти зростали в Москвi й Санкт-Петербурзi в атмосферi росiйськоi культури. Леночка з 9—10-лiтнього вiку вже добре володiла французькою та нiмецькою мовами, а особливо – росiйською, що стала на той час iй уже рiдною.

Говорила росiйською чисто, без акценту i дiвчинку всi сприймали за «руську».

А якось до ii подружки Вiрусi приiхала невiдь-звiдки бабуся, яка так дивно i не по-тутешньому розмовляла. Замiсть «солнишко» чомусь казала про небесне свiтило «сонечко». І це в неi так гарно, прямо-таки поетично виходило, що на ii мову Леночка звернула увагу. Виявилося: до Вiрусi в Петербург приiхала бабуся з якоiсь Украiни i говорила украiнською мовою… І Ленуся зазначила: мова ця музикальна i спiвоча, бабуся нею не говорила, а нiби пiсню спiвала.

І сама така гарненька бабулечка… Наче з казки прибула до Петербурга… Деякi слова, почутi вiд Вiрусиноi бабусi, дiвчинка повторювала про себе. Особливо оте – сонечко. Матiнка аж подивувалася:

– Що це за… сонечко? Що, питаю, за сонечко, коли по-руському солнишко…

– Це бабуся до Вiри з Украiни якоiсь приiхала i так солнишко називае…

Мати Лiдiя згадала, що й вона, як Вiрусина бабуся, теж украiнка – хоча за давнiстю лiт про те вже й забувати почала, проказала росiйською:

– Дочь моя, – урочисто почала (вона завжди так урочисто починала, коли справа, на ii погляд, була варта того), – росiйська мова – велика мова слов’янського свiту.

Майже мiжнародна мова. Зрештою, це мова великоi iмперii. І кожна культурна людина повинна ii знати i говорити нею, а не якоюсь там… Не якоюсь… украiнською. Сказано, що солнишко – це солнишко, i нiчого його називати сонечком… Тож нiякого сонечка! Не засмiчуй своеi мови, дочь моя.