Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Зрештою, якщо хочеш жити заможно в Росiйськiй iмперii, а хто не хоче жити в достатку i бути при владi, треба добре знати русский язик i користуватися тiльки ним. Ти в Росii народилася, так i будь русской…

А Леночка, щось думаючи свое (зморщила лобик), раптом запитала:

– Ма-а… А ми справдi… справдi, як i бабуся Вiрусi, украiнцi?..

– Донечко моя, сонечко ти мое… Дак хiба ж я бажаю тобi зла? Опинилась я ще в ранньому дiвоцтвi своему в чужих краях, от i доводиться чужi пiснi спiвати. Бо недарма ж на Украiнi кажуть: на чиему возi iдеш, того й пiснi спiвай.

– А ми, ненько моя рiдненька, i на чужому возi будемо спiвати своiх пiсень.

Мати журно посмiхнулась i раптом… Раптом заспiвала:

Ой у гаю, при Дунаю,

Соловей щебече,

Вiн свою пташину

До гнiздечка кличе.

Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох-тьох,

Соловей щебече…

Голос у матерi виявився таким молодим (Леночка ранiше не чула, як мати спiвае, та ще украiнськi пiснi) i навiть… навiть соловейковим, як вона виводила оте «тьох-тьох-тьох»… Леночка заплакала.

Мабуть, вiд щастя, що слухае з маминих уст таку пiсню.

Звiдтодi вона пишалася своею матiр’ю, яка хоч i проiхала чи не все свое життя на чужому возi, але ж пiснi на тiм возi спiвала своi. Згодом дiвчина дiзнаеться, що й з батьком ii матiр поеднала вона – рiдна пiсня…

Іван Опанасович Шовгенов, за нацiональнiстю украiнець, родом походив зi Слобожанщини. Народився вiн 12 листопада 1874 року в селi Кам’янка Куп’янського повiту Харкiвськоi губернii в селянськiй сiм’i, вочевидь середнiх статкiв – з батькового статку йому перепаде надiл у чотири десятини землi i хата.

Року 1893 Іван Шовгенов закiнчив курс Ізюмського реального училища i поступив – простий селянський син, з якогось там глухого закутка Украiни, чи то пак, Малоросii, – до Санкт-Петербурзького iнституту iнженерiв шляхiв сполучення, який i закiнчив за першим розрядом. (Виходить, по-есересерiвськи з «червоним дипломом».) Попереду в юнака була добра перспектива.

Та й все в нього складалося добре. Не сьогоднi-завтра його мали послати на службу до Москви як iнженера-гiдротехнiка. Ось тiльки не було поруч коханоi людини, дiвочого, як вiн казав, стану. А все тому, що Іван весь вiддавався навчанню, тож було не до дiвчат.

Така людина «дiвочого стану» невдовзi з’явилася. Перед самiсiньким вiд’iздом до Москви. Якось Іван iшов набережною Неви i зненацька почув чийсь милий дiвочий спiв – голос прямо-таки соловейковий.