Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Крiм голосу, й пiсня взяла юнака за душу, бо вiд неi вiйнуло чимось далеким, вже напiвзабутим – рiдною батькiвщиною, Украiною, як Шевченко писав, безталанною…

Іван пiдiйшов ближче. Побачив дiвчину.

«О, землячка!» – подумав Іван.

А дiвчина, дивлячись на потемнiлi, аж воронi води Неви, зажурено i вiд того так щемко виводила своiм нiжним голосочком:

Ой не свiти, мiсяченьку,

Не свiти нiкому.

Тiльки свiти миленькому,

Як iде додому!..

І тiеi ж митi, як вона заспiвала, з-за хмар вигулькнув ще блiдий вiд денного свiтла молодик, забовтався в небеснiй ополонцi.

– А ось i я, – пiдiйшов до дiвчини Іван.

– Хто… ти?

– Той, про кого ти спiваеш, – посмiхався Іван вiд вуха до вуха. – Твiй миленький. А ти тепер будеш моею миленькою…

Розмова вiдбулася нiби жартома i в той же час серйозно. Виявилось… Дiвчину звати Лiдою, вона дочка священика родом з Украiни, приiхала до Санкт-Петербурга знайти якусь службу. Хоча б гувернанткою. На крайнiй випадок i покоiвкою.

Чи й навiть прачкою… Почувалася в чужому мiстi кепсько, нудьгувала за рiдним краем, не могла призвичаiтись до iмперськоi столицi, де все iй було чужим i ворожим… Аж тут така зустрiч iз земляком, молодим i гарним. Сама доля iй послала його.

На службу до Москви, свою першу службу в якостi iнженера-гiдротехнiка Іван Шовгенов поiхав не сам, а з молодою дружинонькою Лiдою…

Так iх звела рiдна мова в чужiй iмперськiй столицi, звела й поеднала. Та мова, яку вони так швидко забудуть у Росiйськiй iмперii i страшно будуть подивованi (мати навiть обурена), що донька iхня, от же вперта! – наперекiр материнiй порадi стала:

– Але я все одно повернуся до Киева золотоверхого, до столицi вiтчизни своеi – така в мене доля.

А що саме погубить мене, украiнство, як ти кажеш, чи ще щось, то… Згадай Кобзаря i його святi слова:

Я так ii, я так люблю

Мою Украiну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неi душу погублю!

– Отож, – матiнка зiтхнула нiби гiрко, – погубив.

Аж в Оренбурзi у чорта на куличках опинився. В солдатчинi клятiй. Але ж i впертим був Тарас Григорович: караюсь, мучусь, але не каюсь… А для чого каратися та мучитись, коли можна й без цього жити в теплi та затишку.

– На чужинi?

– Тiпун тобi на язик! Неруських в iмперii багато i живуть нiчого, коли Росiю-матушку за свою матушку визнають. А ти, доню, не забувай: ти тутечки народилася. В Росii. Тож i вiтчизна твоя – Росiя, тутечки.