Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Це був класичний «вожак бандитiв», який виступав з гаслом «единой, неделимой России».

Червонi встановили в захопленому Муравйовим Киевi свiй терор – всiх, кого запiдозрювали у спiвробiтництвi чи бодай у симпатiях до УНР, знищували. Іван Шовгенiв як урядовець УНР та мiнiстр змушений був разом iз старшим сином Андрiем, вояком УНР, спiшно залишати Киiв. Так спiшно, що навiть не змiг зустрiтися з дружиною, дочкою та молодшим сином – вони залишалися в охопленому страхом Киевi. Без будь-яких перспектив уцiлiти – червонi винищували членiв сiмей та дiтей урядовцiв УНР.

Батько, оформивши буцiмто вiдпустку на 28 дiб до Вiнницi, виiжджав поспiхом, навiть i довiдку про ту вiдпустку не взяв. Втiкав не обтяжений речами, сподiваючись, мабуть, невдовзi повернутися. Згодом Олена згадуватиме: «Тато виiхав з Киева… як всi тодi думали, на „два тижнi“, отже, залишив маму, мене i Сергiя без копiйки».

Якийсь час Іван Шовгенiв був у Кам’янцi-Подiльському, а тодi разом з iншими урядовцями був евакуйований до польського мiста Тарнова, мiсця осiдку уряду УНР.

Там вiн перебуватиме до квiтня 1922 року, займаючи посади товариша мiнiстра шляхiв та керуючого цим мiнiстерством, а також мiнiстерством пошт i телеграфiв…

Пiсля рiзних пригод Шовгенiви – батько з сином – дiстануться Чехii та оселяться в Подебрадах. Дружина з дочкою та молодшим сином залишалися в Киевi, холодному й лихому, чи не два роки. Змушенi були продавати речi, аби придбати харчi, хоч iх чи не щодня бракувало, тож жили надголодь – Оленка постiйно просила iсти.

Але треба було – це вона швидко збагнула, – якось уже самiй дбати про шмат хлiба. Пiзнiше в одному з листiв вона так писатиме про тi тяжкi часи:

«Я вступила посильним в тiй самiй Полiтехнiцi, де був колись професором мiй батько. Тому мiй зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальшi кiнцi Киiва. В лiтi я сапала i полола цiлi довгi, пекучi днi на комунiстичних огородах, щоб прогодувати себе, та й додому принести якийсь „пайок“. Як же ж тяжко менi було, Натуся, я була маленька, ще i слабенька, i менi тяжко було „гнати рядки“ наряду з бабами, якi були призвичаенi до такоi роботи.

Доглядачi кричали на мене немилосердно, а я старалася, що е сили, щоб тiльки мене не вигнали. Це було декiлька верст вiд Киiва, отже, я додому ходила лише в недiлю, а цiлий тиждень жила там, спала в сараях, на соломi, помiж баб.

Хлiб для мене був мрiею, бо iли ми лише картоплю i пшоняний кулiш. Все це без масла чи сала.