Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Для того щоб роздобути цей хлiб чи кавалок сала, я з товаришкою iздила в якесь село, щоб змiняти там рушник чи серветку на цi продукти. Ти знаеш, в тi часи потяги були переповненi, отже, нам часто доводилось, на вiтру i морозi, декiлька годин висiти на пiднiжцi чи тремтiти на кришi вагона.

Щоб дiстати дрова на опал, теж iздили чи ходили в лiс, самi пиляли i рубали, а потiм тягнули на своiх плечах чи везли на тачцi».

Приватну Киiвську гiмназiю Дучинськоi Оленка так i не закiнчила. Нова влада видала указ, яким закривалися всi приватнi навчальнi заклади, дiти мали ходити в державнi трудовi школи единого зразка.

Навчання тривало через пень-колоду – то вчителiв не вистачало, то десь учнi розбiгалися голоднi й холоднi, то ще щось… Найгiрше, що взимку не було чим опалювати школи. Оленка простудилася в класi, злягла з надсадним кашлем та високою температурою, якось подолавши пневмонiю, була такою слабкою, що в школу бiльше не ходила. Мати допомагала iй вчитися дома.

Але як би там не було, нiякi побутовi труднощi не затьмарили для неi Киiв, що його вона потiм згадуватиме з радiстю i щирою утiхою та захопленням. Вона любила Киiв, часто з подругами гуляла в парках над Днiпром, милувалася ним з високих круч, повторюючи безсмертнi рядки Гоголя про те, що «редко какая птица долетит до его середины».

Хай i тяжко жилося в Киевi без батька аж цiлих два роки, «але все ж цi два роки були для мене мiстерiею, чудом життя, незабутньою казкою, – дiлилася вона з подругою, – бо що ж значила пригорiла каша, сукня з пiдшивки i собачий холод в порiвнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь свiт ставав для мене iншим!»

Ще пригадувала: «Коли ж кiнчалась моя щоденна праця, тодi життя було, мов квiтка, що ледве починае розпускатися, а що мае тисячi пелюсткiв.

Кожний вiрш, образ, захiд сонця, кожне миле обличчя i нiжне слово приймала моя душа гостро i здивовано. Весь свiт був для мене, а я для всього свiту».

Згодом, згадуючи свiй «в боях ранений», «трагiчний Киiв», писатиме у вiршi «П’ятнадцята осiнь» (iй тодi саме виповнилося п’ятнадцять):

І чула я: моi дитячi днi

Тiкають швидко, як малi ягнята,

Злiтають в дiл, ховаються на днi,

А я не хочу бiгти й доганяти.

Немов рослина у яснiм вiкнi,

Яка неждано вигнулась стрiльчасто,

Я вiдчувала стрункiсть власних нiг

І гнучкiсть рук, що можуть дати щастя.