Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Як метеор перелетiла крiзь життя i згасла, лишаючи вiчну заграву пориву».

В осяйну мить, коли останком сил

День розливае недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червонiй амазонцi…

А коханий, який загинув разом з нею у жахному Бабиному Яру, тодi, в 1942 роцi, коли мiсяць лютий лютував, все так само приходить до неi серед ночi i, як вона писатиме, «в весняному моему снi» цiлуватиме ii губи i щось iй нiжне шепотiтиме…

Частина перша

Коли прокидаеться Ілля Муромець

А почнемо свое сказання традицiйним зачином: колись давним-давно (а може, й недавно), не за нашоi пам’ятi (але пам’ять все ж таки наша), десь за горами, за лiсами, за синiми морями, у якомусь царствi (дехто каже, що в градi Муромi) жив та був Ілля, прозваний за мiсцем проживання Муромцем, син простих батькiв (за iншою ясою – селянський син), з дитинства приречений.

А не имел Илья во ногах хожденьица,

А по руках не имел Илья владеньица,

Тридцать лет ему было веку долгого…

Себто вiн тридцять лiт лежав на печi без руху i без мови.

I ось одного разу в хатi з’явилося трое старцiв – йшли-йшли тим краем та й до Ілька Муромця зайшли. Так званi калiки перехожi.

І попросили вони милостинi.

Чи хоча б водицi попити.

Ілько iм з печi:

– Калiки перехожi, отець i матiнка моi у полi трудяться, а я… Я калiка такий, як i ви. Чи ще й гiрший. Ви хоч ходити можете, а я вже тридцять годочкiв не встаю, бо не володаю нi руками, нi ногами. Приречений я…

Старцi свое: велимо тобi встати i води нам принести!

І ось Ілько, сам собi не вiрячи – чудо, чудо незбагненне! – встае! Чи не вперше за тридцять лiт.

І приносить iм води i сам п’е (бо ж i йому не було кому водицi подати). І не просто калiка Ілько видужуе, в ньому просипаеться якась незбагненна сила, якоi не було навiть у богатирiв. Хоча б у того ж Святогора…

– Іди, молодцю, у свiт широкий, – кажуть йому старцi. – Мова у тебе вже е, сила е. Смерть тобi в полi не писана.

За порадою старцiв Ілько знаходить собi коня бойового, зброю ясную, необхiдне спорядження i вирушае до Киева.

Бо хоче, маючи таку силу-силоньку богатирську, «за Киiв постояти»… Батьки дають йому благословення (на добрi дiла, на поганi «благословлення нема»). І вирушае Ілько на Киiв, котрий тодi переживав скруту велику…

Але… Для чого автор затiяв сiю премудрiсть, хтось може тут запитати?

А ось для чого.

У кожному з нас – ми ж бо люди на планетi Земля – спить свiй Ілько Муромець – без мови, а часом i без нiг.