Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)

– Бачиш – вiн як людина: ось голова, руки, ноги… От вип’еш цiеi води живоi, тiльки крапельку – будеш лiтати, як птах, вип’еш двi крапельки – будеш сильний, як ведмiдь, а втрете вип’еш – будеш мiцний, як гуцул! І нiколи не забудеш вуйка Василя!

Вуйко Василь був таким переконливим, так впевнено й спокiйно обiцяв недовiрливому Женiку, що той здихаеться всiх хвороб… І Женiк зважився скуштувати. Але нiхто не сказав Женiку-Джеймсу, що корiнь життя – джинджер – настояний на дев’яностошестиградусному спиртi.

Женiк випив ковток, i око його заблищало, рум’янець забарвив щоки. Женiк випив iще ковток, лайнувся, схопив гiтару i заспiвав пiсню нашого класу: «Надiе, я вернусь тодi, коли сурмач вiдбiй зiграе…». Женька випив третiй ковток, глибоко зiтхнув i стримано, щоб не розхлюпати радiсть, тихо, але чiтко промовив:

– Гу-ля-ем!

– Женька!!! – заволали ми разом. – Женька!!! Вiн повернувся!!!

Ми вибiгли на повiтря, до рiчки, милувалися маленькими водоспадами i порiжками.

Ми слухали птахiв i спiвали тихенько самi. А увечерi розпалили вогнище i розмовляли, розмовляли, розмовляли…

Женiк уже не заперечував, що його звуть Женькою, а не Джеймсом, нарiкав на Америку i тужив за нашою радiсною безтурботною юнiстю. «А пам’ятаете? А пам’ятаете? А пам’ятаете?» Втомлений, захмелiлий, змiшавши на додачу спирт iз ранковими таблетками, Женька завалився спати в однiй iз машин, махнувши нам:

– Гуляйте, друзяки!

З першими зорями ми попрощалися з вуйком Василем i вирушили додому.

Дорогою посигналив Юра-мент, вiн повертав до дачного селища, до себе на дачу. Потiм вiдстала й друга машина з Ларисою та ii чоловiком. Коли ми приiхали додому, було вже геть темно.

– Женько, вставай! Приiхали, – обережно погукав Аркадiй.

– Женiчко! – озирнулась я, щоб розбудити нашого гостя. Озирнулась – i охнула. Женьки на задньому сидiннi не було. – Де Женька?! – запанiкувала я. – Женька де? Йому ж завтра летiти в Киiв!

Аркадiй замислився: Женька пiшов спати до якоi машини? Нашоi, Юриноi чи до Лариски?

– Не пам’ятаю.

Здаеться, до нашоi. Чи до Ларисиноi. Чи до Юриноi.

Ми увiрвалися в дiм i кинулися до телефона. Лариска вхопила слухавку миттево, нiби чекала. І через це я подумала, що, напевне, Женька у неi. Але його не було в ii машинi. Вона навiть у багажник зазирнула. Юрин мобiльний вiдповiдав жiночим голосом англiйською: мовляв, господар не може зараз пiдiйти. Потiм.