Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)

І те, що саме така, пiдтвердив якось декан нашого факультету iноземних мов Ярослав Іванович Пащук. Вiн так i сказав: «Ну, Маринко, – вiн так мене називав, наш Ярослав Іванович, – не знав, не знав, що ти така!»

Вiдтодi я й сама в цьому неодноразово впевнювалась.

Ось, скажiмо, випадок пiд час зимовоi сесii, саме напередоднi старого Нового року. Увечерi я припхалася до подруг у гуртожиток нiбито вчити бiлети з теорграматики. Пiдiйшла до дверей кiмнати 45, а дiвчата замкнулись i нiкого не впускають. А бiля дверей навпочiпки сидiв Ісмаiл Огли, студент геофаку, спадкоемний iранський принц (так вiн завжди вiдрекомендовувався) i потенцiйний наречений моеi подруги-легкоатлетки Лариси.

Про Ісмаiла треба докладнiше. Вiн такий був особливий, несхожий на iнших, такий неоковирний i кумедний, вiдкритий i щедрий, що заслуговуе тут на окрему оповiдь. Якi вiтри занесли його, теплолюбного, смаглявого, з великими, чорними-чорними ображеними очима, тонкими нiжними руками, густим волоссям сторчма i князiвськими манерами в наш сирий, вiтряний, мiнливий клiмат вивчати географiю – хтозна.

Я не додумалася запитати тодi, а зараз вiн узагалi дуже далеко. В Норильську. Вони з Ларисою там передбачають погоду, котру Ісмаiл вiдчувае носом та шкiрою за кiлька днiв. Тому його, Ісмаiла Огли, там дуже цiнують. Особливо пiлоти.

– Ну? – привiталась я з Ісмаiлом.

– Лариса замикнув i не виходить, я стукаля-стукаля… – похмуро пояснив Ісмаiл.

– Вчаться? – поцiкавилась я.

– Не… Свiтло вимкнувь. Я замкову шпарину дивилася, – зiзнався спадкоемний принц, – кричаля: «Лариса, на мiй голос вийди, де!», а Лариса сказаль, шо вони гадають – в зеркалi жених дивляться.

І якшо мене покажуть, Лариса на менi жениться.

– А якщо не тебе?

– Тодi, мамою клянусь, Ісмаiл буде дуже сумувати. Тодi Ісмаiл буде всiх рiзати, – приречено зiтхнув спадкоемний принц, – i Лариса, i Валя (Валя – це iнша моя подружка, котра з Ларисою мешкала в кiмнатi), i себе, i… – Ісмаiл оцiнювально змiряв мене поглядом i замислився.

Я зрозумiла, що вiн не жартуе, й почала молотити в дверi кулаком. Вiдчинила Лариса, розпашiла, збуджена. Очима обертае, шепоче палко – давай швидше заходь, ми вже все пiдготували.

– А ти, – суворо звернулася вона до свого принца, – йди до своеi кiмнати i вчися. Ми тебе потiм покличемо.

Ісмаiл похмуро та недобре зиркнув з-пiд насуплених брiв i неквапом поплентався до себе. Явно не вчитись, а, наприклад, точити ножi-кинджали. Про всяк випадок.