Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Вози вгинаються, чиясь гарба порипуе.

Валуе дим в жiночих зойках вгору,

Дитячий лемент свердлить небо й душу.

Хто вилiз по снiпках на схилену комору,

Хто на вершок на грушу —

І дивляться туди,

Де два ряди

Стоять, схилившись для удару,

В очах лелiючи покару

І лютий гнiв

На всiх царiв.

Один – жiночий ряд. Там покритки

Замученi, iз безрозумним горем,

Із випитим лицем, iз поглядом суворим

Стоять i мнуть хустки.

А другий ряд – катованi солдати,

Забитi лозами, посадженi за грати.

А серед них i кiстяки, мерцi

Шпiцрутени тримають у руцi,

І козаки замученi, й казахи

Похнюпленi – орбiти без очей,—

І вiтер розвiвае чорнi лахи

Над бiлими цурпалками плечей.

Од заходу до сходу – два ряди.

Вже крики звiдусiль: «Пора – веди!»

І вiн, Тарас, веде катiв людських.

Сiчуть шпiцрутени вельможнi пишнi спини,

І так горлае iхнiй зойк невпинний,

Щоб в майбуттi вiн за вiки не стих.

Тарас веде Миколу, що його

Хотiв засипати казахськими пiсками.

На спинi пещенiй танцюе вже вогонь,

І Олександр Романов йде з братами,

Їх святить гнiв народiв… Свист i свист.

Вiн опритомнiв у тяжкому горi…

Це хуртовина бляхи бiлий лист

Зiрвала – грiмкотить i цьвохкотить надворi.

І гасне свiчка, як його життя.

Вiн другу свiтить. Тужно вiтер свище.

Даремно в шибку б’еться каяття,

В душi стлiвае чорне попелище…

IV

Далекий дiвочий голос

Я тебе чекала роки й роки,

Райдугу пускала з рукава

На твоi задуманi мороки,

На твоi огрозенi слова.

Я тебе в Закревськiй поманила,

Я душею билась в Репнiнiй,

А в засланнi крила розкрилила

В Забаржадi, смуглiй i тонкiй.

Нi мотиль-актриса Пiунова,

Нi Ликери голуба мана

Цвiтом не зронилася в грозову

Душу вiльну, збурену до дна.

Я б тобi схилилася на груди,

Замiсть терну розсiвала мак,

Та менi зв’язали руки люди,

«Хай страждае, – кажуть, – треба так».

Хай у ньому сльози доспiвають

В ненависть, в покару, у вогнi,

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вiршi по менi.

Я – Оксана, вiчна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надiя i омана,

Іскра нероздмухана твоя.

V

Друге марення

З шибки впурхуе в кiмнату зграя горобцiв,

всiдаеться бiля свiчки i цвiрiнчить:

Ми – украiнськi горобцi,

Як оселедцi, в нас чуби,

Вкраiнський усмiх на лицi,

Вкраiнськi писки i лоби.

Що нам сипнуть, те ми клюем,

Чолом за ласку вiддаем.