Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Цар нас шугнув, i ми – о страх! —

Всi пурхнули по смiтниках.

То служимо в своiх панiв,

Як Бог велiв i цар велiв,

То мостимося до чужих

І в урнах порядкуем в них,

А те, що Украiна гола, —

Нам соромно за нашi вола,

Ми обминаем наш смiтник —

Вже одбуяв козацький вiк, —

І ми не витвори локальнi,

Ми навiть iнтернацiональнi,

Бо як пiдiйметься руiна

Й зачервонiе Украiна,

То нам прийдеться утiкати,

Щоб крильця не поопiкати.

А вдалинi на чужинi,

А чи в сусiдськiм бур’янi

Ми розпережемось орлами…

Цвiрiнь-цвiрiнь, ти будеш з нами?

Ти в нас дивись, бо спересердя

Ми поклюем твое безсмертя…

А то престол тобi зiв’ем

І епiгонством тихо вб’ем,

В труну твою, як ляжеш спати,

Ми рiдноi натрусим м’яти.

Що ми своi (хай знае свiт!) —

Цвiрiнькнем тихо «Заповiт»…

Ти – вiчний? Вiчнi ми, борцi,

Ми – всюдисущi горобцi!

VI

Трете марення

Вiн лежить горiлиць i не бачить нiчого,

Тiльки з хрому халяви – глум гидкий, навiсний.

І пiдходить один, пружно виструнчив ногу,

Став на груди поетовi (чи це ява, чи сни?).

І пристукуе, i гатить

Каблуками кованими —

Як би серце розiрвати

Гострими пiдковами.

Гупотить, тупотить,

Тисне, мне, вичовгуе —

Злiсний танець глупоти

В пiнi вишумовуе.

Та по грудях, та по серцю,

Та по тiлi бiлому.

Крики. Лемент: «Пiдсип перцю!»

В диму очамрiлому

Офiцери ходять колом,

Оренбурзький гарнiзон, —

І, прошитий гострим болем,

Захлинаеться прокльон.

Вiн тужавiе мукою, битi груди розпростуе,

Рве сорочку скривавлену – i росте, i росте:

І злiтае мiзерiя золотою коростою,

Збившись в закутку шинку в павутиння густе.

І малi йому зруби, дико валяться стiни,

Дах злiтае за вiтром, та впину нема.

І казарми трiщать од лежачоi спини,

З ляку в море пiрнае пустеля нiма.

І не встати йому, мов прибитий навiки,

Хоч пiд ним, наче хмиз, трiскотить Оренбург,

Хоч здаються струмочками вигнутi рiки

І дмушками дитячими посвисти бур.

Вiн кричить з переляку, бо рука вже на полюсi

Маца лисину льоду, а друга внизу

Чорне море впiзнала по козацькому голосi

І так спрагло голубить поднiпрову лозу.

Голова в Петербург вже уперлась – i звiдти

Сунуть армii, прямо по ньому гудуть, —

І танцюе iмперiя, i двигтять динамiти,

Щоб дiбратись до серця, в поетову лють.

А над серцем гопака

Панство з Украiни

У червоних чобiтках

Пробива до спини.