Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Драча до несхожих поетичних манер своiх сучасникiв (що нечасто бувае навiть у найкращих поетiв, бо вони часом безсилi проти власного суб’ективiзму), здатнiсть уболiвати за побратимiв i радiти iхнiм творчим успiхам, готовнiсть пiдтримати, – що особливо виявилося в його ставленнi до молодших, з яких не один завдячуе йому своiм «конституюванням» у лiтературi.

Перекладацька праця Івана Драча обiймае широке коло найвизначнiших майстрiв сучасноi свiтовоi i багатонацiональноi радянськоi поезii, а також низку iмен свiтовоi класики.

Вона засвiдчуе багатство його естетичних iмпульсiв та професiйну невтомнiсть, а водночас, у свою чергу, збагачуе украiнську лiтературу перлинами чужомовноi поезii.

Окремо треба сказати бодай кiлька слiв про раннiшу поему Івана Драча «Чорнобильська Мадонна» (1988), що залишаеться чи не найзначнiшим твором усiх лiтератур на цю апокалiптичну тему. Жанр поеми в рiзних його модифiкацiях (лiрична, лiро-епiчна, драматична, лiрико-драматична) посiдае важливе мiсце у творчостi Драча, який i тут виявив себе енергiйним експериментатором, модернiзуючи архiтектонiку i збагачуючи стилiстику, вводячи елементи кiнодинамiки, колажу, публiцистики, документалiстики – i таким чином розширюючи жанровi межi, збагачуючи виражальнi можливостi украiнськоi поеми.

З цього погляду також, але насамперед з погляду своеi змiстовоi концепцii, поема «Чорнобильська Мадонна» мае неабияку вагу.

З’явилася вона як вiдповiдь на страшну Чорнобильську трагедiю – вже пiсля того, як були опублiкованi поеми Свiтлани Йовенко «Вибух», Бориса Олiйника «Сiм», повiсть Ю.

Щербака «Чорнобиль», роман В. Яворiвського «Марiя з полином у кiнцi столiття». Тобто коли багато що з наболiлого було вже сказане, i потрiбна була нова якiсть художньоi iнтерпретацii моторошноi подii, ii суспiльно-полiтичних передумов та наслiдкiв, морального рахунку до кожного з нас, до суспiльства i до всього людства, який iз цього випливае.

Поема розпочинаеться потужним i багатообiцяючим зачином, у якому І. Драч, немовби слiдом за великими поетами минулих часiв, закликае собi на пiдмогу всi сили мистецтва й духу, аби спромогтися впоратися iз завданням, яке перед ним стоiть, подужати тему, що мислиться як рiвновелика темам i образам «богiв мистецтва» – «вiд Рубльова до Леонардо да Вiнчi, вiд Вишгородськоi Мадонни i до Сiкстинськоi, вiд Марii Оранти до Атомноi Японки».

Автор краеться вiд усвiдомлення мализни своiх сил, розриваеться мiж цим усвiдомленням i владною потребою втiлити образ, який мучить його.