Малиновий пелікан

Однак i молодiсть не пiдстава, аби поспiшати. До мого сусiда, тридцятирiчного бiзнесмена Кольки Федякiна, коли в нього стався iнсульт, не iхали, тому що вiн волав про допомогу, плутаючи язиком, i фельдшер, який приймав дзвiнок, порадив не бешкетувати, вiдiспатись, а вранцi випити розсолу. А вiн ранком порадою не скористався, тому що небiжчики розсолу не п’ють. А дядьковi Федякiна Борису Овсiйовичу, коли вiн лежав iз серцевим нападом, пропонували: перш нiж марно турбувати заклопотаних людей, вжити валiдол чи нiтроглiцерин, покласти на груди грiлку, наклеiти гiрчичники, попарити ноги.

А тут Варвара набрала «03», i там, на мiй подив, зайвих запитань ставити не стали i заперечувати не намагались. Не минуло й пiвгодини, як авто з хрестами на вологих боках, наповнивши околицi виттям сирени та осяявши iх синiми сполохами, влетiло у двiр. Той факт, що воно так швидко приiхало, переконав мене у тому, що тi, хто послав авто, вважають, що справа на це заслуговуе. На порозi з’явилась молода бiлявка в блакитнiй куртцi з написом на спинi «Швидка допомога» та рославий молодик з йоржиком та безглуздо-iронiчною посмiшкою на плисковатому обличчi.

– Йой, – мовила вона, – який у вас красень! – i посмикала холку Федора, котрий довiрливо пiдiйшов до неi. – Нiвроку, гарний. І одразу готовий товаришувати. Чуе, що вiд мене тхне псом?

І, перш нiж поцiкавитись причиною виклику, розповiла, що у неi також е пес-пудель, непородиста кiшка, чоловiк Іван та двое дiток молодшого шкiльного вiку. Повiдомила, що iм’я та по батьковi у неi Зiнаiда Василiвна, але чоловiк, свекор та всi iншi звуть ii просто Зiнуля.

Нарештi згадала, навiщо приiхала:

– Так, у кого тут що сталось?

Ми навперебiй почали пояснювати. Незважаючи на сумарну плутанiсть, вона усе зрозумiла. Оглянула мiй живiт, помацала мiзинцем з нiгтем, наманiкюреним та гостро заточеним, нiби спецiально пiдготовленим для витягування клiщiв. Я подумав, що вона зараз же цей природний iнструмент застосуе для справи. Але вона пальчик вiдвела, а клiщем захопилась, як до цього псом:

– Ой, який аферист! Супер! І як же ти туди, паразит, залiз? І вилазити, мабуть, не волiеш.

А навiщо? Тепло тобi там, затишно, ситно. Ну, нiчого, – пообiцяла, – у нас не загостюешся.

І каже вже не клiщу, а менi:

– Ну що ж, збирайтесь, поiдемо в лiкарню.

– Навiщо? – запитав я.

– Ну а як же. Ви ж не бажаете померти вiд енцефалiту.

– Нi, не бажаю.

– Отже, потрiбно iхати.

– Але чому iхати? Хiба не можна вдiяти щось на мiсцi.