Автохтони

)]

– What catacombs?[6 - Якi ще катакомби? (Англ.)]

– Ancient… Greek Roman ancient catacombs[7 - Стародавнi… Стародавнi греко-римськi катакомби… (Англ.)]…

Нiмцю було самотньо й незатишно. Ну i йшов би до готелю. Але нiмець хотiв веселитися, вiн приiхав сюди веселитися, i те, що веселощi минали без нього в якихось катакомбах, жахало його до нестями. Безглузда тiрольська шапочка з пiр’iною, дорога оптика в дорогому шкiряному чохлi…

Вiн роззирнувся, але навколо теж були самi туристи, якi шварготiли, смiялися, юрмилися бiля яток… Над площею злетiла, розсипаючись, ракета, свiтло розплеснулося темною брукiвкою.

– Це вiн про погреби. – Обшарпаний жебрак вiдокремився вiд парапету i простягнув руку в рукавичцi з обрiзаними пальцями. Власнi пальцi жебрака стирчали з рукавичних утинкiв, бiлi, наче сир, iз темними обламаними нiгтями. – Виннi погреби. Там дегустацiйний зал. Вiн що, загубився?

Вiн машинально сунув у бруднi пальцi десятку.

– Так. І спитати нема в кого.

– Чому – нема в кого? До будь-якоi ресторацii зайшов би, спитався.

Тут у нас жодного разу не було, щоби людина загубилася.

Жебрак поворотився до нiмця i видав довгу тираду. Вiн розiбрав лише Genossen, Katakomben i kommen. Нiмець усмiхнувся, вишкiривши рiвнi бiлi зуби, сказав «Danke» i рушив широкою ходою, притримуючи фотокамеру, аби та не ляскала по грудях. У нiмця все буле якiсне: i обличчя, й одяг, i, напевно, душа та думки. Це викликало роздратування.

– А говориш, нема в кого спитати, – зауважив жебрак, припалюючи вiд схованого в долонях сiрника.

Обличчя у жебрака було червоне, баб’яче, без вiку – такi бувають у застарiлих алкоголiкiв…

– Це й справдi руiни? Греко-римськi?

– Нi, звiсно. Просто пiдвали. Склади колишнi. А брешуть, що в цих катакомбах першi християни ховалися. Хоча римляни стояли тут, це так. Тут взагалi суцiльний наскрiзний двiр був. Усi ходили сюди-туди, кому не лiньки. Гуни ходили. Татаро-монголи ходили. Вiд цих, щоправда, мало що залишилося, нi хера вони не будували. Скорiше навпаки.

Бiлий кiнь, впряжений у вiзок, прогуркотiв копитами по бруку.

В вiзочку голосно смiялися люди в кольорових однакових шарфах.

– Веселяться завжди разом, ви помiтили? – Жебрак провiв поглядом вiзок. – На самотi веселитися нiяк не вдаеться, хоч мотузкою скрутися. Це тужать поодинцi, а щоб веселитися, обов’язково потрiбна компанiя. Чим бiльше, тим краще. Це тому, що веселощi – неприродний для людини стан. Завжди потрiбен хтось iще, хто нiбито пiдтверджуе – так, весело.