На нашем сайте вы можете читать онлайн «Автохтони». Эта электронная книга доступна бесплатно и представляет собой целую полную версию без сокращений. Кроме того, доступна возможность слушать аудиокнигу, скачать её через торрент в формате fb2 или ознакомиться с кратким содержанием. Жанр книги — Серьезное чтение, Современная проза, Современная русская литература. Кроме того, ниже доступно описание произведения, предисловие и отзывы читателей. Регулярные обновления библиотеки и улучшения функционала делают наше сообщество идеальным местом для любителей книг.
Автохтони

Автор
Дата выхода
30 ноября 2016
Краткое содержание книги Автохтони, аннотация автора и описание
Прежде чем читать книгу целиком, ознакомьтесь с предисловием, аннотацией, описанием или кратким содержанием к произведению Автохтони. Предисловие указано в том виде, в котором его написал автор () в своем труде. Если нужная информация отсутствует, оставьте комментарий, и мы постараемся найти её для вас. Обратите внимание: Читатели могут делиться своими отзывами и обсуждениями, что поможет вам глубже понять книгу. Не забудьте и вы оставить свое впечатие о книге в комментариях внизу страницы.
Описание книги
Марія Галіна – відома російська поетка та письменниця українського походження, біолог за освітою, лауреат численних літературних премій з поезії, прози та фантастичної прози (зокрема двічі – персональної премії Бориса Стругацького). Химерна проза Марії Галіної набула визнання критиків та завоювала любов читачів.
Роман «Автохтони» російською вийшов друком у 2015 році і був відзначений критикою як одна з найяскравіших літературних подій року.
До безіменного міфічного міста, яке багатьом, однак, видасться знайомим, прибуває такий самий безіменний герой – людина без імені і без персональної історії. Взагалі, він начебто мистецтвознавець, який приїхав, щоб написати статтю про постановку безмаль столітньої давнини опери «Смерть Петронія».
Тіні оживають, місто наповнюється вихідцями з минулого, яке начебто давно завершилося, але водночас триває. Оперна співачка, вбита просто на сцені ревнивим коханцем, відроджується у власній напівбожевільній праонуці; офіціантка в місцевому кафе працює тут, за її власними словами, з кінця XVIII століття, а всюдисущий старигань, якого головний герой винаймає як консультанта, схоже, і зовсім вічний. Усі разом вони формують дивну і відмерлу расу стародавніх мешканців цього міста – похмурих і загадкових автохтонів…
Автохтони читать онлайн полную книгу - весь текст целиком бесплатно
Перед вами текст книги, разбитый на страницы для удобства чтения. Благодаря системе сохранения последней прочитанной страницы, вы можете бесплатно читать онлайн книгу Автохтони без необходимости искать место, на котором остановились. А еще, у нас можно настроить шрифт и фон для комфортного чтения. Наслаждайтесь любимыми книгами в любое время и в любом месте.
Текст книги
І перед смертю все малював, малював… йому пiдсовують папiр, а вiн малюе. Дарував лiкарям, санiтаркам. Верховцев, зав. вiддiленням, непогану колекцiю зiбрав.
Банькатi чорнi очi, скiсне пiдборiддя, задовга верхня губа, два зуби стирчать вперед. Коли Воробкевич говорив, у нього драглiли обвислi щоки.
Потайний масон?
– Ах, цей? Широков. Приiхав на лiто з Пiтера, на пленерi попрацювати. І залишився. Говорив, у Пiтерi не те, зовсiм не те… Йому там м’яса не вистачало. Фактури. Бачите, який горизонт? Вiн перший у нас використав ефект риб’ячого ока.
– Я знаю.
– Авжеж, авжеж. І вiдразу – наслiдувачi, учнi. Школа. Менi пощастило – я розгледiв його рано.
Євроремонт, так. Але все одно – Шпет, такий Шпет. Хiба що замiсть театральних афiш плакати виставок, з яких витрiщаються чорно-бiлi бородатi обличчя художникiв. На виднотi грамота почесного громадянина мiста. Воробкевич був у пошарпанiй рудiй вельветовiй куртцi з чорним сукняним комiром, трохи завеликiй i подекуди заляпанiй старою олiйною фарбою.
– У шiстдесятi все вирувало. І навiть у сiмдесятi. У всiх застiй, а в нас, можна сказати, розквiт. Острiв свободи. Але вас, як я розумiю, не цiкавлять сiмдесятi? Нi? Шiстдесятi?
Воробкевич, схиливши голову набiк, iз надiею зазирнув йому в очi.
– Я займаюся двадцятими. Баволь. Кароль Баволь. Вам це нiчого не каже?
– Баволь, – сказав Воробкевич i замовк. – Зараз, зараз… Це не той, який…
Вiн терпляче чекав.
– Баволь! Ну звiсно! Був такий дивак. Злиденний безумець. Е… Талант. Майже генiй. Невизнаний.
Статус Баволя зростав iз кожним наступним словом.
– На нього можна подивитися?
– Так, – сказав Воробкевич пiсля деякоi запинки. – Так, авжеж.
Скорiше за все, найкозирнiшi висiли в першiй залi. Баволя тут точно не було.
– Вiн у запаснику, – сказав Воробкевич нарештi.
Ну звiсно, адже мае бути запасник…
– Я не всiх виставляю напоказ. Його полотна… – Воробкевич запнувся, немов би пробуючи на язик, потiм обережно сказав: – Картони?
Воробкевич пам’ятав, що Баволь у нього е, але не дуже пам’ятав, якi в Баволя роботи.
– Ви впевненi? Вас бiльше нiчого не цiкавить тут? Тiльки Баволь?
– Тiльки Баволь.
Вони минули Штернберга. Минули Жука та Цвинтара. Плiдного алкоголiка Кузнецова. Перебiжчика Широкова. Цвинтара вiн би прикупив, якби були в нього грошi. Величезна квартира, i самiсiнький Воробкевич. Шпет, такий Шпет.










