Автохтони

Уздовж стежки височiв ряд кипарисiв, темних, тугих; i чомусь вiдразу було зрозумiло, що там, пiд кипарисами, урвище, прiрва, порожнеча, тiльки сизий серпанок розжареного лiта, що згусав у темну синяву, в чорне нiщо. І височить на роздорiжжi, наче «кохiнор»-переросток, обелiск кольору закипiлоi кровi, зi звернених до глядача граней дивилися безносi маски. Яскравий, нерухомий свiт, наче при спалаху блискавки. І жодноi людини.

– А як вiн до вас потрапив?

– Пiсля смертi, – сказав Воробкевич.

– Перепрошую?

– Його роботи менi вiддав Цвинтар.

Вiн пускав Баволя до себе в майстерню. Попрацювати. А потiм Цвинтар вiд’iздив до Нiмеччини i сказав – забирай що вподобаеш. Я забрав усе. Не пропадати ж добру. – Останню фразу Воробкевич вимовив тоном вище, чiтким, iнтелiгентним голосом. – Я хотiв сказати, ми злочинно ставимося до нашоi спадщини. Злочинно. Цвинтар приватизував перед вiд’iздом майстерню i продав ii пiд кнайпу. Ну, ту, iз грецькою кухнею. І вони б викинули все на вулицю. Але я сказав Цвинтару – перед тим як поiдеш, зателефонуй. І вiн зателефонував. І я приiхав. На двох машинах.

– І все – Баволь?

– Що ви. Цвинтар тодi не мiг вивезти своi роботи. Вiн просто роздавав iх. Я вже розумiв тодi, що Цвинтар – великий художник. А Баволь – це так. Пiд руку потрапив.

Знову той же високий iнтелiгентний голос.

Воробкевич заклiпав банькатими очима i злегка зiщулився.

– А… ще подивитися можна?

– Авжеж, – сказав Воробкевич жваво, – авжеж.

Прямовисна, дуже висока, явно штучного походження стiна над морем, i бiля ii обнiжжя, задерши догори дзьобасту голову, стоiть дивна чотирилапа тварина, а в штормовому небi кружляють iншi тварини, схожi на птахiв, але не птахи.

– У нього була буйна уява, в Баволя.

– Так, мабуть. Геть непристосований до життя, геть. Жив на самотi, помер на самотi… Коли помер? У сiмдесят третьому. Нi, в четвертому. Точно, в четвертому. І було йому… так, пiд вiсiмдесят вже.

Художники, якщо не помирають дуже рано, живуть дуже довго.

Чiпка життева сила. Не те що якiсь там поети.

– Ну i як вам? – з надiею спитав Воробкевич.

– Чесно? Ну, так собi. Хоча… щось у цьому е, звiсно.

– Не будете брати?

Йому було шкода Воробкевича. Бiдолашний Воробкевич. Бiдолашний Шпет. Не бачити Шпету своiх вiдсоткiв.

– Я й не збирався. Я не галерейник. Я iсторик.

– Тодi навiщо?

– Баволь у двадцятi пристав до групи «Дiамантовий витязь». Я займаюся цiею групою.

– Нiколи не чув.

– Нiхто не чув.