Автохтони

Вiн робив для них декорацii та костюми. До iхньоi вистави, в сенсi. Можливо, у вас е начерки? Ескiзи?

– Нi, – сказав Воробкевич сумно. – Тiльки ось це. Може, все ж таки вiзьмете?

– Нi, що ви. Куди я його?

Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку.

– Хiба що… Можна спробувати його розкрутити.

– Розкрутити? – дуже повiльно, смакуючи слово на язицi, повторив Воробкевич.

– Еге ж. Зробити знаменитим. Ну, принаймнi вiдомим. Ви ж, здаеться, пишете для газет? А дивакiв люблять.

Особливо мертвих, подумав вiн.

– Влаштувати виставку. Запросити бомонд. Знаючих людей.

– Так, – повiльно сказав Воробкевич, дивлячись перед собою, – ви маете рацiю. Помер безвiсний, всiма забутий… генiй, який споглядав iншi свiти. Я як почесний громадянин просто зобов’язаний…

Очi Воробкевича все ж таки були схожi на чорницю. Сизуватий полиск. Катаракта?

– Можна подумати, скажiмо, про бiенале. Іменi Баволя. Новий космiзм. Ось цей… Цвинтар? Вiн живий?

– Що йому зробиться, – з вiдразою сказав Воробкевич. – Сидить у своему Мюнхенi.

– Добре було б порозпитувати його про Баволя. Якiсь цiкавi факти, подробицi. Випустити альбом iз репродукцiями. Мiсту потрiбна своя легенда. Свiй бренд. Це ж можна… ну, тиражувати. У нього е спадкоемцi?

– Нi!

– Ну от. Це, звiсно, грубi матерii, але е ж сувенiрна галузь. Чашки з принтом. Футболки. І виникае зворотний зв’язок, розумiете? Баволь стане ще бiльш вiдомим. У вас буде свiй Чюрльонiс. І нiхто iнший, як ви…

– Зворотний зв’язок, – прошепотiв Воробкевич, – зворотний зв’язок…

У головi Воробкевича розгорталася шерега кухлiв iз принтами, помахували короткими рукавами футболки.

Чому нi? Баволь iз тих художникiв, якi в репродукцiях виглядають лiпше, нiж в оригiналi.

– Звiсно, що треба зарееструвати. Отримати патент. Можливо, на ваше iм’я, або як власнiсть мiста, а ви – представник. Я не дуже знаю, як це робиться, але певно е тямущi юристи. Почати з виставки, а там…

– Витягнути, – задумливо промовив Воробкевич. – Із пiтьми забуття. І це навiть добре, що помер усiма забутий.

І що не дисидент. І не жертва репресiй, цi вже набридли всiм, а священний невдаха, божественний безумець… Це приймуть. Тут е перспектива. І, звiсно, вiн одразу пiдскочить у цiнi.

Останне було сказане все тим же виразним чiтким iнтелiгентним голосом, що дещо контрастувало iз грубою меркантильнiстю сказаного.

Вiн пiдтримав:

– Потрiбна якась легенда, звiсно. Щоби кинути до зажерливоi паливнi жовтоi преси. Щось мiстичне, наприклад.