Автохтони

Медiум, зв’язок з iншими свiтами, все таке. Мiстика зараз у модi.

У Воробкевича ворушився кiнчик носа – кролик i е кролик.

– Якщо вдасться розкрутити його, впевнений, зусилля окупляться.

Воробкевич рвучко розвернувся до нього, щоки драглiлися.

– Усе свое свiдоме життя! Все життя! Я вiддав мистецтву!.. Думаете, я з цього щось мав? Помиляетеся, добродiю! Я колекцiю заповiв мiсту. Єдина вимога – щоб цiлiсною експозицiею. Зiбрання Воробкевича! Бiльше менi нiчого не потрiбно. Нiчого. Все, що менi потрiбно, в мене вже е.

Мое зiбрання. Повага колег. Вдячнiсть художникiв. І нiчого тут звинувачувати мене в меркантилiзмi!

– Вибачте. Менi здалося… Ви говорили щось про зиск.

– Нi, – сердито сказав Воробкевич, – нiчого подiбного я не говорив.

– Як знаете.

Воробкевич простягнув руку до вимикача, i вiдставленi до стiни полотна згасли. Немовби Воробкевич був янголом-винищувачем, який одним помахом руки занурив у пiтьму декiлька десяткiв свiтiв. Вiн дивився на цю маленьку пухку руку, на масивний перстень на пальцi.

Квiтка, блакитна емаль. Начебто незабудка. Масонський символ? Треба почитати побiльше про масонiв, чи що.

Воробкевич упiймав його погляд.

– Перстень? Вiн дуже старий. Дуже. Йому понад двiстi рокiв. Потiм iз незабудкою була проблема, знаете…

Яка проблема? З якою незабудкою?

– Я матиму, – за iхнiми спинами згасало освiтлення, в однiй кiмнатi, в iншiй, – я матиму за щастя, якщо вдасться дати мiсту нове… ну, повернути старе… славетне iм’я… – i, вже вище тоном: – Ви що, i справдi повiрили? Дiлок, нiкчема.

Удае з себе мистецтвознавця, а сам ледь-ледь геодезичний закiнчив. Журналiст? Ха-ха-ха. Курси власкорiв. Вечiрнi. Фейлетончики, дописи. Терся бiля голодних художникiв, канючив, скуповував задешево… За ковбасу, за горiлку. Вони померли всi, спилися, збожеволiли, вени порiзали, а цей живий. Навiщо?

– Перепрошую, – спитав вiн обережно, – з ким я зараз розмовляю?

– Звiсно, що не з цим нiкчемою.

Пухкi ручки зметнулися, Воробкевич прикрив рота рукою, потiм вiдняв руку.

– Не слухайте ii! Якби не я, хто б про них знав зараз? Ну авжеж, у мене немае фаховоi освiти, я не мистецтвознавець, але в мене чуття. Соню, помовч. Хоч зараз помовч!

– Немае в тебе нiякого чуття, – сказав Воробкевич сам собi, – i не було нiколи.

– Ви знаете, я краще пiду. Коли що, я зупинився у хостелi «Пiонер», знаете такий? Заждiть, я вам iхню вiзитiвку дам.