Автохтони

Можна залишити повiдомлення на ресепшенi або зателефонувати на мобiлу менi, ось тут телефон, я вам записав, я купив мiсцеву сiмку. І, так, стосовно статтi у вечiрцi – це ви добре придумали.

– Само собою, – сказав Воробкевич. – Я багато для них писав. Краезнавство, культура. У нас дуже багата iсторiя, знаете…

Вiн попрощався i вийшов, не чекаючи, коли знову вступить жiночий голос, тому що приблизно уявляв собi, що саме цей голос скаже.

* * *

Без лiку ширяли зеленi кульки, дерева увилися гiрляндами зелених лампочок, блiдих, наче анемiчнi привиди.

Знову святий Патрiк? На розi боровся з волинкою гудець, iз-пiд кiлта стирчали волохатi ноги в бiлих гольфах, сизi напухлi колiна. Волинка ворушилася в руках, як жива, голосно скаржачись на сумну долю. Адже ось шотландцi, суворi горяни, а самi в Криму замерзли.

Дiвчина, увита хмелем i теж, судячи з глибокого викоту, морозостiйка, пропонувала перехожим пиво; пластиковi стаканчики тремтiли на дерев’янiй тацi. Спiймавши його погляд, вона посмiхнулася i пiдiйшла ближче.

Зелена гiрлянда обвивала бiлу круглу шию, спускаючись на груди, шишечка хмелю кокетливо зазирала у викот.

– Дякую. – Вiн теж зазирнув iй у викот, гусячоi шкiри не було. – Я не хочу пива.

– Це безкоштовно. Акцiя.

– Я й безкоштовно не хочу.

Вона знизала повними плечима i вiдiйшла, рухаючись так плавно, що пиво у пластикових стаканчиках лише стиха коливалося. Напевно, вирiшила, що вiн псих.

Вдень Юзеф заощаджував на освiтленнi, бiлi обруси плавали в сутiнках, як крижини в пiвнiчному морi.

Замiсть живоi музики крутилося щось механiчно-наполегливе, але офiцiант виник за плечем одразу i безшелесно, хоча, здаеться, не той, що вчора ввечерi.

– Як завжди?

– Так, тiльки риби не треба. Нi в якому виглядi. І музику вимкнiть, якщо можна.

– Не любите попсу, ага, – проникливо сказав офiцiант i прибрав меню.

– Хто ж ii любить? – Його завжди дивувала ця пристрасть до ритмiчного шуму, яким у ресторанах присмачують iжу. – Скажiть, учора… дуже лiтнiй i дуже говiркий… вiн завжди тут обiдае?

– Це ви про Давида? Давид Вейнбаум? Авжеж, кожного вечора.

Приходить рiвно о сьомiй. І сiдае он за той столик. Це його столик.

За спиною офiцiанта старий годинник iз маятником, рiзьблений, наче готичний собор, показував за п’ять четверту.

– А зараз де його можна знайти, не знаете?

– У «Синiй пляшцi».

– Це що, паб?

– Кнайпа. Паби – це для приiжджих. Схибнулися всi на цих пабах.

– А далеко?

– Тут усе близько.