Автохтони

Лiворуч, за рiг, у перше пiдворiття. Там вивiска е, одразу побачите. Це в тому будинку, де наречена-мрець. Або нi, де доктор-отруйник. Точно, де доктор-отруйник. Це, знаете, один лiкар давним-давно… по жiночих справах. І ось вiд нього пiшла дружина. Втекла з його асистентом. І вiн тодi… зненавидiв жiнок, усе таке. І вирiшив, що позводить увесь жiночий рiд. Ну, тих, до кого вдавалося дотягнутися. І вiн нищечком труiв своiх пацiенток. Склав такi лiки, щоб вони дiяли не одразу, щоб нiхто не мiг запiдозрити. Вони помирали, але в далечинi вiд нього, хто на водах, хто вдома… І ось одного разу до нього прийшла прекрасна молода жiнка…

– Далi зрозумiло.

Вiн ii встиг отруiти, але закохався. А зробити нiчого було вже не можна, i тодi вiн сам отруiвся цими лiками. Зiзнався iй, вона його пробачила, i вони провели декiлька щасливих тижнiв, а потiм померли одне в одного в обiймах.

– Ви знали!

– Нi, просто мiськi легенди всi склепанi за однiею й тiею ж схемою. Трохи сексу, трохи страху. Трохи жорстокостi.

Трохи моралi. Й головне – щоб сумний кiнець. Легенда, власне, танцюе вiд фiналу.

– Кому потрiбнi легенди зi щасливим кiнцем. – Дублер учорашнього бетмена прибрав меню. – Це вже не легенда, а дамський роман. Їм жерсть подавай, туристам. Катарсис за чужий рахунок, ось що iм потрiбно.

На вулицi народу ще додалося, хоча здавалося, вже нема куди. Вiн йшов, оминаючи зустрiчних, сочевична юшка приемно плюскотiлася в шлунку. Гаряче, гостре, трiшечки кисле – саме те в таку гидку погоду.

Дiвчата, повитi плющем, стояли вже на кожному розi, порожнi пластиковi стаканчики гiркою громадилися на тацях, гудець знайшов брата-близнюка, немов у мексиканському серiалi, й тепер вони нашкварювали вдвох, але журливi скарги волинок губилися в галасi та смiху. Спритно маневруючи в натовпi, пройшов, трохи погойдуючись, велетень на цибах, за ним iще один, начебто iнша порода iстот, спiвiснуючих iз людьми, цiлком, зрештою, мирно. Поки що мирно.

Пiдворiття з’iло всi звуки й випило всi вогнi.

Вогкi склепiння, i далi, вже в колодязi двору, iржавi пожежнi драбини, темнi стiни, крихiтний бузковий квадратик неба над головою. Пiд обшарпаним тиньком прозирав готичний шрифт староi вивiски. Напевно, залишили навмисно. Така фiшка.

Крапля з карниза впала йому на повiко. Вiн зморгнув.

І побачив павутинку променiв, що тягнулася з-за прочинених важких дверей. Пiд прокопченими балками низькоi стелi на столиках спливали воском свiчки.