Автохтони

Але стривайте… Скiльки iй було в тридцять дев’ятому?

– Пiд сорок, так. Але, кажуть, виглядала от сили на тридцять. Сильний, гарний голос. Сопрано. Чоловiк у неi був…

– Негiдник суворий?

– Що ви. Наймилiша людина. Інженер-путiець. На руках носив, пестив без мiри. І заарештували його, звiсно. Кажуть, вона й зiйшлася з цим енкавеесником, забув, як його звали, щоб врятувати чоловiка. А чоловiка все одно розстрiляли. Цей ii коханець i справдi намагався його витягти, навiть пiшов на посадовий злочин. Щось, пов’язане з пiдробкою документiв, пiдкупом, шантажем i вiдчаем.

Хто ж знав, що вiн такий гарячий? У нас, знаете, тут усе бурхливо. Опернi пристрастi. Ви, звiсно, захочете вiдвiдати ii? Вас, я бачу, дуже цiкавить наше славетне минуле.

– У якому сенсi – вiзит? Куди? На цвинтар?

– Це теж можна. Але я маю на увазi – особняк. Там ii будинок-музей, i ще там живе Янiна, Янiна Валевська. Нащадок за жiночою лiнiею. Там, власне, одна суцiльна жiноча лiнiя.

– І вона, звiсно, спiвае в оперi?

– Бiнго!

– Не Кармен, часом?

– Нi.

Цього сезону Іоланту. Вона ж сопрано.

– Ось тобi жовтець, ось волошки! – промурмотiв вiн.

* * *

Коли ти всюди винуватий чи вважаеш себе винуватим i нiчого вже не виправити, ти починаеш прокручувати у головi все, що ти казав за снiданком, за обiдом, перед сном, раз у раз, раз у раз, i ось починають з’являтися нiби перешкоди на затертiй плiвцi, й цi перешкоди спричиняють новi перешкоди, й ось уже розмова звучить трохи по-iнакшому, потiм зовсiм по-iнакшому, затим це вже зовсiм не та розмова.

Й так, урештi-решт… урештi-решт вона починае тобi вiдповiдати. Адже ти у змозi передбачити кожне ii слово, кожен порух, оберт голови, iнтонацiю, погляд, i ось вона вже звертаеться до тебе з цiею своею тонкою посмiшкою, з ледь помiтним, проте таким виразним порухом брiв, i розмови вашi тривають i тривають, наодинцi, у безпецi, без свiдкiв, уночi, у теплому лiжку, гарячковим напiвшепотом, на вухо одне одному. Ви нiколи так не розмовляли, поки вона була жива.

І вона все одно невпинно, безперестанку, звинувачуе тебе, звинувачуе тебе, звинувачуе тебе…

* * *

– Цiкавитесь оперою? – Водiй у шкiрянiй кепцi говорив, не повертаючи голови.

– З чого ви взяли?

– Варшавська, дванадцять. Будинок-музей знаменитоi спiвачки першоi половини двадцятого столiття Валевськоi-Нахмансон. Тiльки вiн, гм, до сiмнадцяти нуль-нуль.

– А я думав, там живуть.

– Живуть, аякже ж. Я б i сам, гм, не вiдмовився.