Дракон з Перкалабу

І ще впродовж кiлькох мiсяцiв батьки пильно стежили за своiми нащадками, щоб тим не спало на думку що-небудь собi вiдстригти без дозволу. Владку ж – треба вiддати належне – ii мати – вчителька тiеi ж школи Тамарапална – захищала як могла. І головний аргумент був – зате живенько, акуратно, не кудлато i дуже гарно. Адже iй красиво? – Тамарапална цiлком щиро питала: – Ну що, не гарно хiба?

І спiврозмовники не могли не погодитися. Авжеж, Владцi все було красиво.

– Завiдують йiроди, – тiльки й мовив небагатослiвний суворий Владчин батько, лагiдно погладив дочку по стриженiй потилицi, та строго наказав: – Але коси рость назад! А то як пiсля тифу все одно…

* * *

Слухай, Владко Павлiнська.

Зараз, коли я пишу про тебе i так часто повторюю твое iм’я, я гостро розумiю, як же менi тебе не вистачае. Як не вистачае. Ти пам’ятаеш бублики? Коли старшокласникiв запросили в Палац пiонерiв на молодiжний весняний бал, усi вони взялися вигадувати й планувати: як вбиратися? Ще б пак – весь квiт мiста, вiд шiстнадцяти до двадцяти двох: студенти-медики, студенти-фiзики, ровесникiв дiвчатка й до уваги не брали. І ти, Владко, прийшла на цей вечiр у запаморочливих сережках. Це були свiтлi величезнi кiльця з якимось египетським орнаментом. Дiвчата – у своему вбраннi з посилок i вiд спекулянток, або однакових сукнях, «викинутих» в унiвермазi, названому на честь мiста-побратима «Рязань». У сукнях, вiдвойованих у шалених чергах люблячими батьками. Так от, усi дiвчата в ту ж мить просто скисли – у всiх зiпсувався настрiй, така ти була чарiвлива i дивовижна в цих сережках i тунiцi з квадратним египетським вiзерунком. Запiзнилася, як Попелюшка, i пiшла ранiше. І всi хлопцi, якi були на вечорi, тоскно зiтхнули вслiд i заходились про тебе мрiяти. Ми взагалi називали це синдромом Попелюшки – з’явитися, справити враження, прослизнути, дихаючи маминими парфумами i туманами рiчки Прут, поблизу якоi стояв будинок Павлiнських, i втекти. Зникнути себто. І всi-всi: хто? Звiдки? Куди пiшла? Де шукати?

А вже дiвчата, обговорюючи цi ii величезнi сережки, чого тiльки не домислювали.

І кожна таемно мрiяла про такi. І я – що грiха таiти – мрiяла до нестями. Хоча й було менi тодi рокiв дванадцять i ставилася ти тодi до мене, як до маленькоi. І нерiдко – ти гарно товаришувала з моею мамою, своею вчителькою, – ти залишалася зi мною посидiти ввечерi, коли моi батьки збiгали в кiно. Я теж мрiяла про такi фантастичнi прикраси.