Дракон з Перкалабу

І от сидиш, копирсаеш пальцями полотно. Припасовуеш нитку. Простромлюеш ii рiвномiрно мiж туго натягнутими на верстат мiцними шовковими нитками основи. А потiм притискаеш особливим гребiнцем цю нову яскраву ниточку, маленьку часточку майбутнього вiзерунка, щiльно притискаеш до вже вплетених ранiше. Плетеш неквапно, ретельно та терпляче, iнакше нитка не ляже в цiльне полотно, виткнеться або, навпаки, загубиться. Плетеш i думаеш про все i про всiх навколо. І потiм ось ця веретка навiть стае гарячою вiд моiх рук i цих думок.

І знiмаеш готове плетиво з верстата, обробляеш край i вiдразу даруеш його маленькiй людинi – хлопчику чи дiвчинцi – це не суттево. Даруеш з тим, щоб дитинка, прокидаючись вранцi, ставала на цю веретку своiми мiцними теплими босими нiжками i щоб не змерзла.

* * *

Так. А тепер про iмена i географiчнi назви. Їх я навмисне змiнила. І якщо ви добре знаете мене, якщо ви добре знали мою подругу, про яку розповiдатиму, якщо ви добре знаете мiсця, де ми живемо, а також географiю Карпат i Прикарпаття, – не шукайте, будь ласка, збiгiв.

Вони – випадковi.

Але ж, – запитаете ви i матимете рацiю, – якщо все це правда, якщо немае в нiй, у цiй книжцi, жодноi вигадки, якщо змальовуеш ти звичайне життя, яке – ось же воно, – вiдчиняй вiкно i дивись, не втомлюючи себе читанням, – навiщо ж ти взагалi ii написала, цю книжку? Для чого? Що ти хотiла сказати?

* * *

Ну от. Для чого? Що? Чому?

Кого не спитаеш, на кого не глянеш, на чолi кожноi звичайноi дорослоi, а подеколи й не дуже, людини е вiдбиток тяжких, непоправних втрат.

Не про грошi я зараз, не про майно.

Я про людей. Про тих, хто пiшов. Нi, не вiд вас пiшов, не з вашого будинку в iнший, а взагалi – зi свiту. Із днiв i ночей. З осенi та весни. З часу вашого спiльного пiшов. Назавжди.

Таких втрат зазнала i я.

Одна моя дивакувата знайома каже, що боiться прощатися i проводжати людей, якi вiдходять в iнший свiт. Вона у своему доволi вже тривалому життi нi з ким нiколи не прощалась i нiкого не проводжала, хоча було ой як немало тих, кого слiд було б iй оплакувати.

Лiда – ii iм’я. Лiда, або по-iншому… Вона, ця завжди чепурна Лiда, каже якось, ось iду прощатися з людиною i розумiю, що це й сама в чергу стаю, поступово посуваюся все ближче й ближче. Не хочу цього всього вiдчувати. І не буду. Я боюся. Боюся! І не кажiть при менi про це. Менi неприемно. Менi моторошно! Менi лячно! Так верещить – i тупоче ногою Лiда.

А менi не страшно.

* * *

Брешу.

* * *

Так. Брешу.