Дракон з Перкалабу

Фокусники i престидижитатори, як та давня моя знайома Федя, чи то пак «матiнка Федосiя», просторiкують, у кришталевi кулi вдивляються i майбутне пророкують, скидаючи все i вся докупи – карму i чакри, поля й хвилi, зiлля i змови – артисти! – часто й не розумiючи, чого торкаються, з якими небезпечними силами змагаються, завдаючи шкоди й собi, i людям…

Нi. Мольфари якраз навпаки – пустельники. Їх дуже мало i з кожним роком залишаеться все менше. Справжнi мольфари – гречнi, неговiркi, самотнi.

А з вигляду – звичайнi люди похилого вiку. Дiдусi. Старцi. Рiдше – бабцi. Без жодних зовнiшнiх атрибутiв. Хiба тiльки одяг носять свiй, традицiйний, без показноi яскравоi сучасноi стилiзацii – вони i не вiдають про таке. Носять нехитре вбрання з домотканого рядна, кептарi або овечi кожухи взимку, капелюхи старi в iншi пори року. Люльку курять. Немудру iжу споживають. Трави, корiння збирають. Є у них мольфи – предмети, якi тiльки iм належать, звичайнiй людинi незрозумiлi, особливi речi, намоленi, заговоренi, що лишень до iхнiх рук звикли. І з iхньою допомогою провадять мольфари служiння свое. Позаяк, окрiм усього iншого, вони – хранителi. Вони – мольфари – чутливi до фаз мiсяця i змiни напрямку вiтру, до звукiв лiсу та тремтливого мерехтiння води, до терпкого вiку лiкарського зела, до пiдземного гулу i до крокiв небажаних гостей, до рiзних ароматiв пiр року i запахiв диму, – усi вони охороняють одну велику таемницю. І цi люди – мовчазнi слухачi, все бачать, усе вiдають, не люблять гоноритися, тобто хвалитися або пишатися, але е у них те, що гуцули називають «погорда» – вiдчуття внутрiшньоi гiдностi, своеi обраностi i своеi мiсii, хоча, як зiзнавався один, дiдо Іва Алайба, ноша ця тяжка i, хоч ти лусни, ii не скинеш. Хочеш-не-хочеш, тягни.

Кебету свою, дар свiй, вони передають лише раз, однiй людинi.

Самi обирають – зазвичай единокровного родича або родичку, зрiдка – чужинця, навчають тихо, потай, i так, що наступник i сам до пори не розумiе, що вже приймае особливу науку. Навчають довго, але коли вiдчувають свiй близький останнiй перехiд – вчать жорстко, виснажливо й наполегливо i, прямуючи в iнший свiт, наостанок подають руку. Ось воно – так передаеться головне.