Моя антологія світового сонета

І прокидалися в душi моiй

слова, якi сказати хочу iй,

якi тепер лунають звiдусюди.

Маттео БОЯРДО

* * *

Отару бiлорунну чи хмарину

жене пастушка в дiл, i путь пряма.

Внизу – село, задимлена корчма

i тiнь вiд гiр, що залила долину.

Зiтерши пiт, ратай розправив спину,

бо згодом в полi запануе тьма,

волiв своiх звiльняе вiд ярма,

додому гонить втомлену скотину.

І тiльки я, потрапивши в полон

до дум тривожних,знов забув про сон,

вiд мiсяця послання жду таемне…

В очах моiх вiдбилась пастораль -

i стала враз солодкою печаль,

бо на душi – щось болiсно приемне.

* * *

У тебе, серце, фатум – лиш терзання,

та слухай – голуб стогне на вiкнi.

Хоча не вiн в любовнiй западнi,

все ж до твого свое додав ридання.

Таке тобi вiд Неба безталання:

зi мною свiт в зажурi день при днi,

лише кохана не пришле менi

нi слiз, нi спiвчуття,нi покаяння.

Отак байдужа до мого митарства,

хоча йому причина – лиш вона,

котрiй вiддам життя, не мавши царства.

Скажи, кохана, в чому таiна?

Заради тебе вдався до фiглярства,

щоб чашу горя випити до дна!…

Лоренцо МЕДІЧІ

* * *

Хай почестей шукають невгомоннi -

палацiв, храмiв, сяйва позолот

i тих скарбiв, що завдають гризот,

вiд котрих тисячi ночей безсоннi…

Казковi квiти квiтнуть в оболонi,

пташиний щебет, веселун-рапсод,

в холоднiй муравi дзюрчання вод,

Мадонни образ на святiй iконi,

а в нетрях лiсу, у громаддi гiр -

дрiада злякана i швидконогий звiр,

печери, що не знали днини…

Повсюди бачу тiльки погляд твiй,

яким я любувавсь в полонi мрiй,

та до якого не знайду стежини.

* * *

Не витерплю повiк яскраве свiтло,

яке так сяе на ii чолi.

Очам, що звикли клiпати в iмлi,

дивитись легше на кипляче срiбло.

Хоч глузд пiдкаже – це дитя розквiтло,

немов праобраз Раю на землi.

Тому-то нам, так зашкарублим в злi,

це – засторога щось вчинити пiдло.

Нi, не для пристрастей ця яснина:

як милiсть вища, як величний дар,

Всевишнiм послана на грiшну землю.

Всiм душам благодать несе вона,

лише свою вiд решти вiдокремлю,

бо в нiй вiддавна незгасимий жар.

Якопо САННАДЗАРО

ІКАРІЙСЬКЕ МОРЕ

Це тут упав Ікар. Слiд лiтуна

бурхливi хвилi бережуть i нинi.

Тут шлях його закiнчився в пучинi,

та тiльки заздрiсть – подвигу цiна.