Байда, князь Вишневецький

Княгиня

А ти ж хiба не з жарту, синку, спiвом

Про любощi сумнi – гаi сповняеш?

Невже ти справдi сумом тим сумуеш,

Що ним луна пiсень твоiх лунае?

Ще, як змуровано замковi мури,

Вони пiсень таких сумних не чули…

Чого тобi, мiй синку, сумовати

І серцю неньки туги завдавати?

Байда

Не сум, а жаль бере мене великий

На той гнiвливий та понурий погляд.

Нiхто не смiв на мене так дивитись,

Нi пишний москвитин, нi Турчин бучний,

І я нi перед ким очей не знизив,

А тут почув немовби страх у серцi.

Я зроду ще нiкого не лякався,

А тут чогось мiй дух заколихався.

Княгиня

О синочку! То се тобi в Острозi

Княгиня Іллiна дала розмаю?

Чи, може, тирличем тебе поiла

І до дочки твiй дух приворожила?

Я ж думала, що ти шуткуеш з нами,

А ти до Гальшки любощами дишеш,

До католички серденьком палаеш,

Заручену свою забувши дома!

Хiба ж на те Катрусю я пестила,

Щоб ворог мiй iз неi насмiявся?

Тульчинський тим часом говорить Катрусi мiмiкою про любощi.

Байда

Хто ворог твiй, матусю?

Княгиня

Та Костецька,

Та ляхiвка невiрна, що вiдбила

Острозького Іллю в сестри моеi,

У бiдноi черницi. Не грiхом би,

Ладом хорошим i звичаем добрим

Вона б на свiт Катрусю появила.

Зав’яла квiтка, вмерла бiдолашна,

В чернецтвi сором свiй дiвоцький скривши.

Я патрiарховi за розрiшенне

Та за заручини дала сто гривень,

І ти покинути Катрусю хочеш

Задля тiеi Гальшки?

Катруся

Паньматусю!

Моя княгине, сонечко сирiтське!

Не жур його i не вгрущай за мене.

Я мушу грiх тяжкий спокутовати,

Волосяним рубком чоло зв’язати.

Княгиня

Ти? В монастир iти? Ти, пишна вродо,

Людського виду квiтко свiтозарна!

Ти в келiю любов мою зачиниш,

Постами та бдiннем ii замучиш?

Катруся

Не я, княгине, рiдна мати буде

Пости постити, довгi ночi бдiти.

Вона свою вложила в мене душу,—

Їi душа подвижництва жадае.

Бо по ночам, як мiсяць серед неба

Із зорями веде тиху розмову,

Я в сяевi його вбачаю матiр.

Вона, мов тiнь прозiрчаста, лiтае,

Нiмуючи, мене очима просить:

“О доню! ублагай святу Покрову,

Нехай мене на чисте лоно прийме”.

Байда

Ти добре, нене соколихо, дбала,

Що синовi готовила подружже,

Та, дбаючи про нас iз патрiархом,

Не зазирнула оком нам у серце.