Байда, князь Вишневецький

Та мати сина з дому проганяе

І Турчином, i москалем лякае…

Гей, заспiваймо, чуро, про козацтво,

Про наше вольне, як наш дух, лицарство!

(Бере в Тульчинського кобзу).

Спiвають

Гомiн, гомiн по дубровi…

Туман поле покривае…

Мати сина проганяе:

“А йди, синку, прiч вiд мене,

Нехай тебе Турчин вiзьме”.—

“Мене, нене, Турчин знае,

Срiблом-злотом надiляе”.

Гомiн, гомiн по дубровi…

Туман поле покривае…

Мати сина проганяе…

“А йди, синку, прiч вiд мене,

Нехай тебе Москаль вiзьме”.

“Мене, нене, Москаль знае,

Давно в гостi закликае.

А в москаля добре жити:

Ласо iсти, гiрко пити,

Бусурмена в полi бити…”

Тульчинський

Мiй князю й батьку! На твоiй досадi

Будуе чура твiй свою надiю.

Заручено тебе ще малолiтком,

І дух козацький не злюбив неволi.

Тобi здаеться, наче рiдна мати

Тебе примусом з дому проганяе,

І молодецьке серце вольне, горде

До iншоi, до кращоi палае.

Для мене ж над Катрусину уроду

Нема краси, нi любого звичаю:

Менi Катруся – мов зоря в погоду,

Мов чиста благовiсна квiтка з раю.

Байда

(загадавшись, перебирае струни. Спiвае).

Летить орел против сонця,

Згорда позирае:

Хто не знае закохання,

Той щастя не знае.

Пливе козак через море,

В морi потопае:

Хто не знае закохання,

Той журби не знае.

Нi, струни сi ослабли, занiмiли

В моiм буяннi кримськими степами,

В гонитвах за прудкою татарвою,

За дикими бахматами-вiтрами.

Одна струна дзвiнить потужно в мене,

Мов те пiро орлине против бурi;

Мов Чорне море грае-заглушае

Всi iншi спiви на моiй бандурi.

(Спiвае).

Гомiн, гомiн по дубровi…

Туман поле покривае…

Мати сина проганяе…

Виходить Княгиня Вишневецька з Катрусею.

Княгиня

Мiй орле сину! Де твiй розум дiвся?

Щоб я тебе та з дому проганяла!

Жене тебе не мати з дому, синку,

А вольна воля, самохiть козацька,

Що на Низу, мов болестi, набрався,

Проявою в Литвi й на Русi стався.

Байда

Моеi болестi, голубко-нене,

Козацтво низове не знае звiку.

Воно коралi, жемчуги турецькi

Даруе з жарту степовiй шинкарцi.