Не повертайся спиною до звіра

Бiля ворiт нi дзвiнка, нi таблички. Настя обережно прочинила хвiртку – нiякий пес не озвався, й вона осмiлiла зробила кiлька крокiв до ганку, постукала.

– Заходьте!

Майстер сидiв за грубим столом посеред кiмнати, вбраний у вишиванку. У руках вiн тримав цiльний шмат дерева, з якого витесував бандуру. Чоловiк сам чимось нагадував той дивовижний музичний iнструмент, який для Настi досi залишався чарiвноi таемницею. Дiвчину вразило, як точно про Бортника сказав один ii знайомий: «Жодна фотографiя не дае чiткого зображення його обличчя, усi риси розпливаються».

Свiтлоокий i якийсь надто схудлий, вiн сидiв на лавi спиною до вiкна. Якоiсь митi сонце, неначе навздогiн Настиним думкам, несподiвано викотилося з-за хмар i окреслило постать майстра помаранчевим сяйвом. Дiвчинi згадалось, як вона шукала його бiографii, та так i не знайшла нiчого, крiм дати й мiсця народження. Нiби вiн упав з небес задля якоiсь високоi мiсii, а iншого людям i не потрiбно знати. «Сприймайте мене таким, яким бачите», – мовби промовляв вiн всiм своiм виглядом. У своi сорок сiм рокiв Бортник мав поставу струнку i витончену, як у юнака.

Вiн мовби забув про Настю, не запрошуючи сiсти.

Дiвчина озирнулася довкола й без дозволу прилаштувалася на лавi, накритiй рядном. Свiтлиця випромiнювала свiжiсть i чистоту. В чiльному кутку – iкони в рушниках, по стiнах – колекцIя зразкiв народного малярства. І багато музичних iнструментiв: кобза, лiра, бандура, торбан, цимбали, – у цьому розмаiттi Настя трiшки загубилася, хоча й мала початкову музичну освiту.

Багатьох iнструментiв вона просто нiколи в життi не бачила.

Справжня селянська пiч обставлена всiляким домашнiм начинням. На полицях вишикувалися чавуни, макiтри й ступки з макогонами й дерев’яними ложками, полив’янi миски i кухлi. Прихиленi до стiни ночви й рубель упоперек старовинноi скринi доповнювали iнтер’ер. Невже господар досi користувався цим усiм? Чи то тiльки колекцiя домашнього музею? Бiля дверей, акуратно прихиленi до стiни, чекали свого часу новi заготовки для бандур.

Тихий, стриманий голос Павла вивiв Настю з ii зачудованого стану.

– Я чекав на вас. Мене попередили. Вас зацiкавила старожитня бандура?

– Так. Але не стiльки мене, як мою тiтку. Вона викладае в консерваторii.

– Даремно ви себе виключаете з аматорiв. Хто зна, ось побачите, що ми тут робимо, й самi закохаетесь у бандуру…

Вiд погляду Павла Настю несподiвано пройняло жаром.

Чого тiльки про нього не казали.