Не повертайся спиною до звіра

Мовляв, Бортник, з-помiж iншого, – характерник, вiщун i чаклун. Про це Настю попереджали окремо, застерiгаючи, що таких проявiв офiцiйна церква не схвалюе.

Майстер пiдвiвся з мiсця, загортаючи свою роботу в клапоть полотна.

– Отож ви дiзналися про нас у музеi Гончара?

Настя кивнула, не вiдводячи погляду вiд його рук. Вiн знову нiби забув про те, що збирався робити, й повiльно сiв на мiсце.

– Шкода, в консерваторii не визнають старожитньоi бандури, – промовив, не дивлячись на Настю.

– Тепер готовi визнати, – поквапилася вигукнути вона те, з чим приiхала.

 – Вас запрошують виступити в консерваторii з концертом. Прийдуть багато студентiв i викладачiв.

Павло Бортник скептично хмикнув.

– Не так усе просто. Бачте, багато хто чув про такий старовинний iнструмент, як лютня, але бiльшiсть навiть професiйних музикантiв не знаються на традицiйнiй украiнськiй музичнiй культурi. Бандура поряд з пiснею в життi козака посiдала друге мiсце пiсля пiднесення душi в молитвi. 1950 року Іван Скляр створив бандуру, до якоi потiм люди й звикли.

Однак ii, на противагу давнiм народним iнструментам, зроблено за iншим каноном – академiчним. У радянськi часи заохочувалися трiо, i iхнiй репертуар вiдфiльтровувався з iдеологiчних мiркувань. Для найпростiших народних творiв i пристосували нову бандуру. І дотепер уся система музичноi освiти залишаеться радянською. А найбiльш прикро те, що вихованцi системи подають себе як продовжувачiв кобзарства.

– Я трохи знаю про цей… конфлiкт, – Настя з натугою пiдшукувала слова.

 – Але невже тепер, на десятому роцi Незалежностi, не можна дiйти порозумiння?

Майстер навiть не глянув на дiвчину. Знову розгорнув полотно над своею заготовкою, погладив ii, мов живу, взяв до рук мiнiатюрну сокирку й замислився, розглядаючи обтесане дерево.

– Вони цiлковито нехтують кобзарсько-лiрницькою традицiею – естетикою, iнструментарiем, репертуаром, – промовив нарештi. – Натомiсть нам дорiкають за надмiрне захоплення музеями, мовляв, ганяемося за примарами з минулого.

Але, як на мене, нема гiдного продовження традицiй там, де людина стоiть мiж двох прiрв, ладних ii поглинути.

У Настi морозом обсипало спину.

– Що ви маете на увазi?

– Те ж саме, що й Іван Мазепа у своiй промовi до украiнцiв, коли побачив цi провалля. А згодом повинен був зробити вибiр мiж Росiею i Рiччю Посполитою.

Божевiльного, яку i всi пророки, – думала Настя вдивляючись в обличчя Майстра, погляд якого був спрямований крiзь неi.