Невольник

А потiм нiж – i потекла

Свиняча кров, як та смола,

З печiнок ваших поросячих.

А потiм…

    [Перша половина 1849,

    Кос-Арал]

* * *

І золотоi й дорогоi

Менi, щоб знали ви, не жаль

Моеi долi молодоi;

А iнодi така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селi.

Мов одiрвалось од гiллi,

Одно-однiсiньке пiд тином

Сидить собi в старiй ряднинi.

Менi здаеться, що се я,

Що це ж та молодость моя.

Менi здаеться, що нiколи

Воно не бачитиме волi,

Святоi воленьки.

Даремне, марне пролетять

Його найкращii лiта,

Що вiн не знатиме, де дiтись

На сiм широкiм вольнiм свiтi,

І пiде в найми, i колись,

Щоб вiн не плакав, не журивсь,

Щоб вiн де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалi.

    [Перша половина 1849,

    Кос-Арал]

* * *

........

Ми вкупочцi колись росли,

Маленькими собi любились,

А матер? на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо iх.

Старi заранне повмирали,

А ми малими розiйшлись

Та вже й не сходились нiколи.

Мене по волi i неволi

Носило всюди. Принесло

На старiсть ледве i додому.

Веселее колись село

Чомусь тепер менi, старому,

Здавалось темним i нiмим,

Таким, як я тепер, старим.

І бачиться, в селi убогiм,

Менi так бачиться, нiчого

Не виросло i не згнило,

Таке собi, як i було.

І яр, i поле, i тополi,

І над криницею верба.

Нагнулася, як та журба

Далеко в самотнiй неволi.

Ставок, гребелька, i вiтряк

З-за гаю крилами махае.

І дуб зелений, мов козак

Із гаю вийшов та й гуляе

Попiд горою. По горi

Садочок темний, а в садочку

Лежать собi у холодочку,

Мов у раю, моi старi.

Хрести дубовi посхилялись,

Слова дощем позамивались…

І не дощем, i не слова

Гладесенько Сатурн стирае…

Нехай з святими спочивають

Моi старii… – Чи жива

Ота Оксаночка? – питаю

У брата тихо я. – Яка?

– Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?

– Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась,

Острижена. Було, вночi

Сидить пiд тином, мов зозуля,

Та кукае, або кричить,

Або тихесенько спiвае

Та нiби коси розплiтае.

А потiм знов кудись пiшла,

Нiхто не знае, де подiлась,

Занапастилась, одурiла.