Невольник

А що за дiвчина була,

Так-так що краля! i невбога,

Та талану Господь не дав… —

А може, й дав, та хтось украв,

І одурив святого Бога.

    [Перша половина 1849,

    Кос-Арал]

* * *

Готово! Парус розпустили,

Посунули по синiй хвилi

Помеж кугою в С[ир]д[ар’ю]

Байдару та баркас чималий.

Прощай, убогий Кос-Арале.

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав-таки два лiта.

Спасибi, друже; похвались,

Що люде i тебе знайшли

І знали, що з тебе зробити.

Прощай же, друже! Нi хвали,

Анi ганьби я не сплiтаю

Твоiй пустинi; в iншiм кр[аю],

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись!

    [Друга половина 1849,

    Кос-Арал]

* * *

Ми восени таки похожi

Хоч капельку на образ Божий,

Звичайне, що не всi, а так,

Хоч деякi.

Крутий байрак,

Неначе циган чорний, голий,

В дiбровi вбитий або спить.

А по долинi, по роздоллi

Із степу перекотиполе

Рудим ягняточком бiжить

До рiчечки собi напитись.

А рiчечка його взяла

Та в Днiпр широкий понесла,

А Днiпр у море, на край свiта

Билину море покотило

Та й кинуло на чужинi.

І жаль тобi ii стане,

Малоi билини.

Пiдеш собi зажурившись

Гаем по долинi,

Гай шепоче, гнуться лози

В яру при дорозi,

Думи душу осiдають,

І капають сльози.

І хочеться сповiдатись,

Серце розповити,

І хочеться… Боже милий!

Як хочеться жити,

І любити твою правду,

І весь свiт обняти!

Благо тобi, друже-брате,

Як е в тебе хата.

Благо тобi, як у хатi

Є з ким розмовляти.

Хоч дитина немовляща,

І воно вгадае

Твоi думи веселii…

Сам Бог розмовляе

Непорочними устами.

А тобi, мiй одинокий,

Мiй друже единий,

Горе тобi на чужинi

Та на самотинi.

Хто з тобою заговорить,

Привiтае, гляне?..

Кругом тебе простяглася

Трупом бездиханним

Помарнiлая пустиня,

Кинутая Богом.

    [Друга половина 1849,

    Кос-Арал]

* * *

Лiчу в неволi днi i ночi

І лiк забуваю.

О Господи, як-то тяжко

Тii днi минають.

А лiта пливуть меж ними,

Пливуть собi стиха,

Забирають за собою

І добро i лихо!

Забирають, не вертають

Нiколи нiчого!

І не благай, бо пропаде

Молитва за Богом.