Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Пам’ятний червоно-чорний прапорець з портретом провiдника ОУН-УПА лежить тепер у кришталевiй НДРiвськiй вазi поруч з iншими артефактами тiеi вiльноi щасливоi пори – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку вiн забув на столi, а я поцупив пiсля його виступу в Спiлцi письменникiв на зборах РУХу, довгою стрiчкою iндiйських презервативiв, на якiй Левко Лук’яненко лишив напис чорним фломастером «За Вiльну, Єдину, Соборну Украiну!» (так, певно, i не зрозумiвши, на чому вiн розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлi украiнського прапора та надписом: «Вiрне серце твого сина я кладу тобi до нiг» i, знову-таки, автографом на зворотному боцi.

І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте в душi однаково лишаюся вiдданим усiм тим принципам i думкам, що ними жив на самому початку дев’яностих, коли вiдчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ, або, якщо хочете, «бандерiвцем».

Уривок з роману

«Доба. Сповiдь молодого бандерiвця», 1994 рiк.

Пiсня шоста

Дарино

(вiдео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Дарино»)

А тепер трохи про баб.

Про кацапських баб.

Страшнi вони, кацапськi баби, для чоловiчоi природи. Завжди усiм незадоволенi, якi б скарби до iхнiх нiг не складали. Згубить чоловiка така баба, яким би хорошим не був. Усе перекрутить, усе переiнакшить, облае, оббреше, по свiту пустить з дурною славою. А все тому, що кацапська баба. Повно таких у свiтi, повно у Рашi, та й у нас достоту розвелося.

Позасiдали в редакцiях глянцевих журналiв, рекламних вiддiлiв, на телеканалах – чоловiкiв собi гiдних виглядають, а самi хижi, мов гiени степовi, тiльки про статки та свiже м’ясо думають. Що б де в кого урвати, за чий рахунок кудись поiхати, кому пiхву свою подорожче продати.

Бувае, закохаються, запурхають, заметушаться: мовляв, знайшла чоловiка своеi мрii. Мiсяць, два, пiвроку, аж дивишся – вже плаче, а тодi сльози висушить, i знову металом блискають очi, сталь у голосi: «Всi вони сволочi, всi гандони i пiдараси, i нема iм прощення.

Мочити iх по повнiй програмi!»

Бо закохуеться кацапська баба у гiдних чоловiкiв, статечних, незалежних, зi своею думкою i життевим проектом. Проте, як домоглася свого, як причарувала, як на одне мiсце сiла, то вже й бере вiжки до рук, уже наказуе, що робити, а чого не робити, з ким товаришувати, як грошi заробляти, кому шану вiддавати, а кого послати якнайдалi.