Майська ніч, або Утоплена

Серце мое, рибко моя, перлино! виглянь на часок! Подай крiзь вiконце хоч бiлую ручку свою… Нi, ти не спиш, горда дiвчино!» вимовив вiн гучнiше i таким голосом, неначе засоромився, що дався був на зневагу: «тобi любо знущатися з мене, прощай!»

Тут вiн одвернувся, зсунув набакир свою шапку i гордо вiдiйшов од вiкна, тихо перебираючи струни на бандурi. Дерев'яна закрутка в дверях у цей час повернулася: дверi заскрипiли й одчинились, i дiвчина на порi сiмнадцятоi весни, оповита присмерком, несмiливо оглядаючись i не випускаючи дерев'яноi закрутки, переступила порiг.

У пiвпрозорiй iмлi горiли привiтно, мов зiрочки, яснi очi; блищали червонi коралi, i вiд орлиних парубкових очей не могло сховатися навiть те, як соромливо запаленiло ii обличчя.

«Який-бо ти нетерплячий!» промовила вона до нього пiвголосом. «Уже й розсердився! А нащо вибрав такий час: люди юрбами сновигають по вулицях… Я вся тремчу…»

«О, не тремти, моя червона калинонько! Пригорнись до мене мiцнiше!» говорив парубок, обiймаючи ii, вiдкинувши бандуру, що висiла на довгому ременi в нього на шиi, i сiдаючи разом iз дiвчиною бiля хатнiх дверей.

«Ти знаеш, менi ж i годину тяжко тебе не бачити».

«Знаеш, що я думаю?» перебила вона, задумливо втупивши в нього своi очi. «Менi все щось нiби на вухо шепче, що тепер уже нам не бачитись так часто. Недобрi у вас люди: дiвчата все поглядають так заздрiсно, а парубки… Я примiчаю навiть, що мати моя з недавнього часу пильнiше наглядае за мною.

По правдi сказати, менi веселiше в чужих було».

Туга якась перебiгла по обличчю ii, коли вона це вимовила.

«Два мiсяцi тiльки в сторонi рiднiй i вже знудьгувалася! Може, i я надокучив тобi?»

«О, ти менi не надокучив», проказала вона, усмiхнувшись. «Я тебе кохаю, чорнобривий козаче! за те кохаю, що в тебе карi очi, i як глянеш ти ними, то в мене наче на душi всмiхаеться: i весело й хороше iй; що привiтно моргаеш ти чорним усом своiм; що ти йдеш вулицею, спiваеш i граеш на бандурi, i весело слухати тебе».

«О, моя мила дiвчино!» скрикнув парубок, цiлуючи й пригортаючи ii дужче до грудей своiх.

«Стривай! годi, Левку! скажи спершу, чи говорив ти з батьком своiм?»

«Що?» сказав вiн, немов прокинувшись. «Так, що я хочу женитись, а ти вийти за мене замiж – говорив!» Та якось смутно озвалося в його устах те слово: говорив.