Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Лiлiпути!»

Павло долив питва в золотий келишок, погрiв його у красивих, знаних з телевiзiйних екранiв багатьом украiнцям руках, але не випив, а виплеснув трунок до камiна, що яскраво спалахнув, кинув президентську тiнь на лiлову штору та лики святих. Вогонь знову задрiмав мiж дубовими полiнами.

«Нi, Оранто, твiй голос несправжнiй!

Я не маю права програти цi вибори i залишити напризволяще свiй народ. Хто зможе вести його далi? Подати йому сильну, патрiотичну руку i вести.

І в той же час тримати хреста на плечах.

Хреста, на якому пiдло розп’яли Твого Сина.

Понтiй Пiлат пiсля цього, мабуть, жартував: завжди мийте руки з милом.

Хто? Хто здатен нести цього хреста? Янаконда iз своiм виводком, у якому лише кiлька дрiбних, портативних патрiотикiв? Дуже iх мало, i дуже вони маленькi та безiменнi. А решта в Янаконди – малоросiйське «собранiе».

Чи ставленик безродних олiгархiв, керований з Кремля Алiгатор на чолi п’ятоi колони?

Нiхто! Нема нiкого! Близько нема! Крiзь бiнокль не видно!

Пiду лише тодi, коли народ стане нормальною нацiею!

Отодi я спокiйно передам владу комусь iз молодих, вихованих вже на моiй iдеологii.

Тодi можеш покинути мене, Покровонько. Але не зараз.

Можливо, доведеться пережити другий тур, у якому Алiгатора я завалю. Головне, Янаконду в першому загнати в терарiй. І замкнути назавжди. І викинути ключ в Днiпро з моста Патона.

Нашому народовi завжди бракувало спрямованих у майбутне, цiльних лiдерiв. Усi жили тiльки емоцiями та сьогоднiшнiм днем.

Оминаючи минуле i майбутне. Нiхто не мав стратегiчного, державницького мислення. Головним було – визволитися з-пiд ярма, стати незалежними, а що робити далi – нiхто не думав. Ця роль випала менi. Першому! Тому, можливо, допустився маленьких промахiв. Ненавмисне. Старався з усiх сил. Не вийшло. Вийде в другiй каденцii!

Нiкого так вiдкрито, радiсно не обирали, як мене. Та й нiкого так не любили. Навiть хрещеного батька Украiни святого Володимира, Оранто, так не любили. Його ненавидiли, бо одбирав у них поганську вiру.

Жорстоко одбирав.

Хiба що так любили Богдана. Правда, до Берестечка i до Переяслава ще так любили Богдана. До його поразок.

Останнiй, Розумовський, – хитрий, вчений, високоосвiчений, але – оперетковий блазень при царському дворi.

Бiльше нiкого.

Виговський був самотнiм.

Мазепа – ще бiльше. Трагiчно самотнiй. І проклятий у тих церквах, якi збудував. І накликав анафему на весь свiй народ. І потоплено в кровi Батурин.