Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Губи як стручки червоного перцю…

Нi-нi, подумае, що набиваюся.

Чи таки пiти?

Нi в кого спитати.

Стидко.

Чи таки пiти?»

«Чого я нервую? Все добре. У мене завжди все мусить бути добре. Ще живiй моiй бабусi Христi нашепотiла городищенська ворожка, що я зачарований перебувати пiд опiкою Божоi Матерi. Два ангели-охоронцi постiйно сидять у мене на плечах. І не просять нi iсти, нi пити.

У дитинствi я впав з берега i топився в нашому городищенському ставку за селом. Кажуть, потопельник тричi спливае перед смертю.

Пiсля третього разу я йшов на дно. Смерть уже пестила мене. Але на поверхню води виткнулася моя рука.

Горбата баба Геля, що згрiбала сiно неподалiк, встигла добiгти. Подала граблi, i я судомно вхопився за дерев’яний зубець. Витягла. Вилила з мене воду, оживила, земля iй пухом! Весь час думаю, що треба поставити красивого пам’ятника на ii могилi в Городищах. Та все нiколи, нiколи, а таки треба… Хай пiсля перемоги…

Було й iнше. Коли пiсля академii працював на Одещинi.

Водiй Федьо вiз мене прогнилою колгоспною «нивою» до Котовська на семiнар. Падала затяжна осiння мряка. Стертi «двiрники» не встигали згортати зi шкла брудну юшку з-пiд зустрiчних машин.

І зненацька як iз пiд землi виповзае з кювету на асфальт заболочений КРАЗ, навантажений буряками. Поперек перекривае нам дорогу.

Завайкотiли стертi гальмiвнi колодки нашоi «ниви», але ми все одно летiли на КРАЗа. Я заплющив очi.

Все! Пожив, Павле! Не пожив!

Федьо ще встиг кидонути «ниву» праворуч, у бiк кювету та бурякового поля, щоб уникнути катастрофи, а може, щоб врятувати мене.

Але колеса «ниви», хапонули болотяного узбiччя i лiвий, Федькiв бiк влетiв пiд черево КРАЗа. Заскреготало залiзо.

Свiдомiсть покинула.

Водiй грузовика ломом виламав дверi сплющеноi «ниви», витягнув звiдти мене непритомного.

Федьовi повнiстю знесло голову, а в мене лише струс мозку, переламана лiва рука та заюшене обличчя, з якого кров текла за комiр. То була не моя, а Федькова кров.

Йому, покiйному Федоровi (царство небесне!), який встиг вивернути машину i тим врятував мене, теж треба поставити пам’ятничок на сiльському кладовищi в селi пiд Котовськом… Треба…

Дружина покiйного якось просила мене влаштувати Федину дочку до Одеського унiверситету, не пам’ятаю на який факультет.

А як я допоможу, коли там конкурс. Це тепер менi, Президентовi, варто дати вказiвку мiнiстровi освiти – i буде вирiшено. А тодi… Я не мiг, хоч згадував про це не раз.