Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

І Янка пiде до свого «хоуму», не заважатиме це зробити, а Покрова пiдтримае, бо ти мiчений нею i ii Сином на служiння Украiнi, – вiн облущив помаранчу, вдихнув ii сласний дух, понюхав пальцi, пропахлi помаранчевою шкiркою, i йому стало тепло. Вiд камiна також…

«Моя мама здогадувалася про все, бо якось, прийшовши iз дня народження тьотi Люсi веселенькою, сказала: «Лиш не повтори моеi помилки. Не принеси в подолку… Трiшки думай, Насте… В Городищах вже гомонять про тебе. Хтось пiдгледiв. Можеш iти, я сама iм молока вiднесу».

Останнього вечора перед його вiд’iздом на навчання до Киева ми пили солодке вино, купалися, любилися, знову пили солодке вино, знову купалися i знову любилися. Я лiтала i падала, i намагалася все-все запам’ятати навiки. Кожну секундочку, кожен рух, кожне слiвце, кожний поцiлунок, наше гарячковите дихання i пристраснi шепоти.

Вiн просив мене зберiгати йому вiрнiсть, а вiн зберiгатиме свою для мене.

А тодi ми пiшли до клубу на танцi.

Вперше удвох. Я трималася за його руку, але землi пiд ногами не чула.

Летiла.

Хай бачать моi однолiтки та старшi дiвчата i хлопцi, з ким я, Настя, яку ви позаочi називаете «байстрючкою», бо мiй батько вiд мене вiдрiкся ще до мого народження… Але ж, бачите, виросла. Цiеi весни стала «найкрасивiшою комсомолкою району». Такий конкурс органiзували в Крижополi. За цю iнiцiативу секретаря спершу дуже гудили, навiть чекали, що видадуть «вовчий бiлет», але тодi його забрали до Вiнницi. Кажуть, що вiн органiзуе обласний конкурс «Найкрасивiша комсомолка областi».

Може, поiду, якщо в райкомi комсомолу знайдуть грошi на плаття для мене i куплять туфлi.

Але найголовнiша моя перемога, найкращий приз – вiн. Вiн! Ми прийшли з ним на танцi! Любуйтеся нами, городищенцi!

Господи праведний! Вiн галантно запрошуе мене на вальс.

Я не дуже вдатна до танцiв, бо нiколи було навчитися. То садимо картоплю з мамою, то бiлимо хату, сапаемо грядки з часником i цибулею, то збираемо колорадських жукiв, косимо i сушимо сiно, гнiй з хлiва викидаемо, то корову пасемо, то…

Вже повiв мене, поклавши мою долоню у свою гарячу руку.

Другу (ще гарячiшу!) – на талiю. І вiдразу ж крутонув мене. Я зачепилася сандалькою за його моднячий босонiжок. На нас витрiщили очi все молоде Городище, я заточилася, i ми мало не впали на пiдлогу. Напружилася з усiх сил. Враз вистрiлили моi рятувальнi крильця з-пiд лопаток. Стрепенула ними. І – полетiла.

Павлик вiдчув мою легкiсть i теж нiби полетiв разом зi мною.