Руденька

]… щодня я бiгаю по шiсть-сiм кiлометрiв… я бачу кольори життя iнакше… i живу кожним днем, як востанне… я пам’ятаю дитяче фруктове молоко… я не можу забути, як мiй брат вiв мене за руку пiщаним пляжем, але я зрадила його надii й поховала жовтого пластикового чоловiчка… я не забуду, як кричала вiд болю… як щогодини мене будили, вмикали свiтло i примушували писати по-англiйськи iм’я, прiзвище i мiсце проживання… я пам’ятаю, як благала iх дати менi поспати i не знала, що зробити… мiй перший крок у вiсiмнадцять рокiв… пам’ятаю день, коли у мене втрете вiдiбрали мое власне життя… ми з татом гуляли трасою, i я боялася вiдпустити його руку, боялася, що тримаю ту руку востанне… моя перша страшна самотнiсть… не можна було нi з ким говорити… не було мобiльного, Інтернету… нiхто не знав, що зi мною i де я… була тiльки кiмната, порожня шафа й лiжко… i знову бiла стеля… я пам’ятаю дикий жах, коли я знову побачила себе в дзеркало… вiн подарував менi собаку… пам’ятаю, як вiд найменшого дотику на моему тiлi на очах розпливалися кривавi синцi… я благала Господа, щоб вiн подарував менi ще хоча б один день… пам’ятаю, про що я думала, коли помирала вперше… я неймовiрно тiшилася з того, що можу безболiсно надягти на себе джинси… менi весь час снилися бiлi халати i вода… за тиждень менi бiльше не був потрiбен морфiй… я пам’ятаю, з якою силою ударила по тенiсному м’ячу… ii хлопець вiдрiзав шматок пармськоi шинки i почав годувати мене з виделки, а я була просто як ганчiр’яна лялька… на мене не дiяло снодiйне… я не слухаю радiо, тому що вiд мене не залежить пiсня, яка пролунае далi… я знаю, що випадковостi не випадковi… – Я безладно розповiдала йому iсторiю свого життя, показувала йому свiт своiми очима… i вiн жодного разу мене не перебив… вiн просто слухав, уважно слiдкував поглядом за кожним моiм жестом, рухом моiх губ, очей… а далi сказав:

– Коли я побачив тебе в аеропорту, я щось вiдчув.

Щось побачив у тобi. Мова навiть не про твою зовнiшнiсть. Я не мiг собi це пояснити. Це було не «звичайне бажання». Просто ти викликала почуття якоiсь обраностi, розумiеш? По телефону ти здавалася менi… простiшою… втiм, як усi люди. Але ти мiчена дiвчинка, Юлю. Обрана. Поки що я не розумiю, для чого, але це справдi так.

– За мить до того, як я побачила тебе, у мене в головi була тiльки одна думка: «Я хочу бодай щось вiдчути. Я знову хочу заплакати». Цiкаво, навiщо ми зустрiлися? І що б сталося, якби мене протримали на кордонi не сорок хвилин, а зо двi години? – менi справдi було цiкаво.