Руденька

– По-перше, я б неодмiнно тебе дочекався. Чи подзвонив, i тобi передали б мою вiзитку. І пропустили б. – Вiн усмiхався своею дивною усмiшкою. – А з приводу того, «навiщо ми зустрiлися»? Ми з тобою не можемо цього знати. Можливо, ми бiльше нiколи не побачимося, а може, у нас iз тобою коли-небудь буде спiльна бiографiя.

– Так… ти маеш рацiю… i взагалi, чи не все одно? – Я смiялася.

– А ти часто мрiеш? – вiн i далi ставив менi запитання.

– Завжди. Весь час. Кожноi секунди. І знаеш, менi iнодi навiть страшно…

– Чому тобi страшно? Ти що, мрiеш про щось погане? – Вiн iз зацiкавленням дивився на мене.

– Нi… просто все якось дуже дивно: всi моi мрii збуваються… завжди. Я часто уявляю собi якiсь речi, думаю про щось… i вони втiлюються в життя до найменших подробиць, так що менi стае моторошно… Це якесь вiчне дежавю. Я малюю свое життя у своiх думках, уявляю якiсь ситуацii, цiкавих людей, з якими менi б хотiлося познайомитися… а потiм усе це вiдбуваеться в реальному життi… точнiсiнько… i я iнодi не розумiю причини: все вiдбуваеться, бо я це малювала в своiй головi… чи тому, що я знала наперед, що так буде, i просто бачила свое майбутне… Це цiкаво, але трохи страшно.

Ми вийшли з ресторану i вирiшили ще трохи погуляти пiд дощем. Вiн був закоханий у дощ не менше, нiж я. Водiй i далi так само безшумно iхав уздовж заплаканого тротуару, яким ми поволi ступали. Кожен з нас думав про щось свое, i раптом вiн запитав:

– А що ти думаеш про смерть?

– Ну… я не думаю про неi взагалi. – Його запитання мене зовсiм не здивувало.

– Взагалi про неi не думаеш?… Але про неi iнодi слiд думати, хоча б тому, що вона iснуе. Мусимо дивитися правдi в вiчi. – Вiн подивився на мене своiм дивним поглядом.

– Я знаю одне: вмирати не страшно, просто прикро. Якщо я помру завтра, буде справдi дуже прикро… Менi буде шкода батькiв… А ще мiй пес… вiн мене дуже любить. Просто шалено. От йому точно мене бракуватиме. Але я сподiваюся, що не помру завтра. Менi б цього дуже не хотiлося. Чого я по-справжньому боюся – то це смертi близьких людей.

Мене не лякае моя власна смерть, адже я знаю, що це таке. Але я також знаю, що таке смерть найрiднiшоi людини. Оце справдi страшно. І якщо я й далi переходитиму дорогу на червоне свiтло i не ловитиму гав, тодi моi шанси дожити до завтра невеликi. Ми не в Європi, а в Украiнi, тож мусимо на це зважати.

– Юлю, просто прийми це: поки ти зi мною – з тобою нiчого не станеться. Це зрозумiло? – твердо сказав мiй приятель.

– Можливо.