Руденька

А коли тебе не буде поруч зi мною, тодi що? Станеться? – Я смiялася.

– Коли мене не буде поруч з тобою, будуть зовсiм iншi обставини. І з тобою все одно нiчого не трапиться. Ясно, дiвчинко моя? Ходiмо в машину, бо застудишся. – На вiдмiну вiд мене, вiн говорив цiлком серйозно.

– Якщо ти нормально себе почуваеш, давай погуляемо ще десять хвилин, а тодi сядемо в машину… обiцяю. – Менi подобалося дихати особливим повiтрям цього мiста.

Ми проходили повз якусь бабусю, яка сидiла, закутавшись у плед, i продавала якусь городину.

Щось привернуло його увагу… Вiн пiдiйшов до старенькоi, з цiкавiстю розглядаючи ii товар, i запитав:

– Скажiть, будь ласка, а що це у вас за овоч такий незвичайний?

– Це пастернак, синочку, – вiдповiла старенька застудженим голосом.

– Борис Леонiдович? – Вiн лагiдно iй усмiхався.

– Що, синочку? Це дуже корисний овоч…

– А як вас звати? – поцiкавився вiн.

– Катерина Іванiвна, – вiдповiла здивована бабуся.

– Катерино Іванiвно, а що ви ще продаете?

– Помiдори, картоплю… все сама вирощую.

Все дуже смачне. Тiльки вже вечiр, майже все розiбрали.

– А дайте нам, будь ласка, все, що у вас залишилося. І пастернак обов’язково. Ми скуштуемо, еге ж? – Вiн усмiхаючись подивився на мене.

– Авжеж. Залюбки, – я усмiхнулася спершу йому, потiм бабусi.

Щаслива старенька, якiй далi не треба було вже мерзнути, а спокiйно збиратися додому, назвала цiну i трепетно розкладала фрукти та овочi по пакетах. Вiн узяв пакети з овочами, акуратно поклав iй якiсь грошi на край маленького столика i швидко попрямував до водiя, який уже йшов йому назустрiч.

У нас за спиною скрикнула бабуся: «Синочку… ти що? Ти що зробив? Ти з глузду з’iхав… Дякую, синку».

Я вийшла на балкон… Дощило… Я мовчки спостерiгала, як великi прозорi краплi зрадливо стiкають по склу… Фальшивi сльози сентиментальноi осенi… Я вiдчувала його дихання: дихання дощу i дихання чоловiка, який стояв зовсiм близько. Вiн не дивився на дощ, а тiльки на мене. Я вiдчувала його погляд так само гостро, як там… в аеропорту.

Скiльки часу минуло вiдтодi, як я побачила його вперше? Два, три тижнi?… Тодi звiдки це знайоме вiдчуття, що я чекала Його все життя i що цей дощ без Нього вже не буде таким, як ранiше? У головi пульсувала едина думка: «Втiкай. Просто зараз… доки не пiзно. Їдь у готель, додому, куди завгодно». Так. У цю мить вiн мовчки обiйняв мене. Його рука ковзнула по чорно-бiлому зображенню Монiки Белуччi на моiй футболцi, вiн тихо спитав: «Де шрам? Тут?» Так.