Груші в тісті

Вона заплела своi руки в мене на шиi, за мить нашi обличчя тулилися одне до одного, а ще за мить мiй язик знайшов спiльну мову з ii чарiвним вушком, а коли на допомогу язиковi прийшли зуби i стали легенько покусувати вушко, Наталочка видихнула на мене гаряче повiтря своеi неприборканоi жаги, а в штанах у мене, як сказав поет, затьохкали солов’i.

Поволi парочки почали зникати з кiмнати, i незабаром зосталося нас шестеро – я з Наталкою, Славко з панночкою i Бодьо зi своею пампушкою. Лiжок, мiж iншим, теж було три. На одному вже вицiловувався Славко.

Бодьо нiяк не мiг розлучитися зi столом, поки не будуть знищенi всi запаси iжi. Пампушка сидiла бiля нього, пильним оком вишукувала ще щось iстiвне i пiдсовувала поетовi. Ми танцювали. Назвати це танцем, правда, було б загучно, бо ми просто собi тупцяли в такт, засмоктуючи одне одного в такому запалi, мовби вiд цього залежало саме наше iснування. В головi у мене крутилася каруселя, i хотiлося негайно впасти до лiжка.

Врештi ми теж переселилися на лiжко, i Славко гукнув нашим грубасикам гасити свiтло й перестати чавкати.

Бодьо, крекчучи вiд невдоволення, послухався, i за хвилю кiмната поринула в темряву. На Славковому лiжку почулося тихе шамотiння, шелест одежi, а потiм заскрипiли пружини, на iншому лiжку шамотiння тривало не бiльше хвилини, доки не пролунало:

– Перестань… забери руки…

– Ну що ти, Сонечко… ну що ти…

– Я кому сказала?… Не тягни – порвеш…

– Не бiйся, куплю новi…

– Ага, вiд тебе дочекаешся… не роби того…

– Ну чому?

– Бо тому… я вже сплю.

– Та чи я тобi бороню? Спи. Я такво тiльки… трошки… о, видиш… цiхо, цiхо, вже всьо добре, цiхо…

І там теж заскрипiло. Тим часом з нашого лiжка не долинуло жодного звуку. Ми сплелись у поцiлунку, але помилково було б вважати, що я досягнув цим вершини моiх прагнень – руки моi намагалися заволодiти то цим, то тим гудзичком, або запинкою, збiгали вниз, до нiг, потiм вгору – до персiв, але всюди iх перестерiгала пильна рука власницi усiх тих маеткiв i не давала пробитися до теплiших i затишнiших закамаркiв.

Врештi це мене знудило i я здався, я просто вiдвалився пiд стiну i заплющив очi.

– Ти образився, так? – прошепотiла Наталочка.

– Нi.

– Ти образився, я знаю… Я розумiю тебе, ти звик там до iнших дiвчат…

Невже цiлка! – отерп я. Це ж треба отак попастися! А довкола ж було стiльки гарненьких дiвчат! Розкручувати цiлку у тi часи доводилося мiсяць, а то й два, вдавати стiльки часу югослава я не мав жодного бажання.