Груші в тісті

Вони запихали голови в салон, матюкались i навiть принюхувалися.

– Товар був! – кипiв вiд лютi рудий. – Шоб я здох. Чуете запах?

– Да-а, був… Був, та загув… Дезодоранти, мать його.

– А по-моему мило, – засумнiвався рудий.

– Пердило! – буркнув, випростовуючись, капiтан. – Коли вони виходили – ви не бачили, коли товар зник – тоже не бачили! Та на хрiна менi така робота?

Вiн повернувся i, втягнувши голову у плечi, посунув у вiддiлок.

– Нiчого, – прохрипiв рудий, – ми ще вас пiдловимо.

Коля тiльки хруснув пальцями i виплюнув недопалок.

Коли вони вiдiйшли, Тенгiз затраснув дверцята i сказав:

– А мiг ключик i не пiдiйти.

– Який ключик?

– Ось цей. Унiверсальний. Гарантiя – п’ятдесят на п’ятдесят.

Тут тiльки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгiз. Це була не наша машина, а така ж «Волга». Нiколи не вiдзначаючись уважнiстю, я i цього разу не помiтив особливих вiдмiнностей, кинулися вони в очi щойно зараз.

– Ну, ти даеш! – вжахнувся я. – А якби ключик пiдвiв?

– Навiть не хочу думати.

П’ятдесят на п’ятдесят.

– А якби подiбноi «Волги» не виявилося?

– Ха! Я ж ii вiдразу помiтив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копiя! Ну, а в ментярнi у нас усе одно iншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звiдси.

– Ти хочеш iхати?

– Ясно. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.

– А як же дiвчата?

– От чорт! Може, ти iх привезеш до мене? Вiзьми ось грошi, купите кiру i валiть до мене.

7

Ресторан вирував у танцi.

Дiвчата сидiли за столом. Але не самi, а з якимось жевжиком. При моiй появi вiн покинув iх i пересiв за сусiднiй столик до таких самих дебiлiв, як i сам.

– Скiльки заробили за цей час?

– Перестань цi своi жарти! – вiдмахнулася Наталя. – А де грузин?

– Чекае нас.

– Надворi, чи що?

– Нi, вдома. Вiн мусив негайно поiхати додому, – хтось там йому повинен телефонувати. Чекае нас у себе.

– І ти думаеш, ми поiдем до нього? За кого ти нас маеш?

– Зозулько, – погладив я ii по волоссi, – менi вже ти можеш клюски на вуха не вiшати.

– Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.

– Львiв – велике село. Тут усi всiх знають. А ми так тiльки – з видження.

Наталя змiряла мене зневажливим поглядом i цвиркнула:

– Та чого там з видження? Приставав колись у трамваi.

Я розсмiявся i, пригорнувши Ірчика, сказав:

– Ну що, допиваем шампанюру – i гайда?

– А це недалеко? – несмiливо поцiкавилась Іра.

– На таксi десять хвилин.