Груші в тісті

Я обвiв поглядом усi цi лагiдно усмiхненi обличчя i не повiрив своiм очам: невже це тi самi студентки, якi так мене гнiвно бештали? Менi не залишалося нiчого iншого, як помiняти гнiв на милiсть i погодитися написати пiсню. Адже я на ту пору став уже вiдомим iнститутським поетом.

А проте, як я насправдi ним став, читайте в наступному числi.

Мiй друг Вiнграновський

Історiя ця наробила галасу i перейшла у фольклор. Їi переказують в рiзних варiантах, плутаючи при цьому головних героiв.

Дiло було за Брежнева.

Часи були туманнi, невиразнi i сповненi тихого смутку. Останне в зв’язку з тим, що доводилося жити в сузiр’i КГБ.

У1973 роцi я закiнчував Івано-Франкiвський педiнститут. Мое палке кохання з дочкою начальника в’язницi КГБ завершилося. За кiлька днiв пiсля того, як я сказав панночцi, що одруження треба вiдкласти, мене викликали вперше до КГБ. Єдина людина, якiй я про це повiдомив, був поет Ярослав Павуляк. Вiн саме приiхав до мене зi Львова i мав уже значний досвiд контактiв з чекiстами.

За те тiльки, що вiн у своему селi Настасовi на Тернопiльщинi поставив пам’ятника Шевченковi, ним теж зацiкавився КГБ i не давав продихнути, його було звiльнено з Львiвського, а потiм i Чернiвецького унiверситету. Славко порадив менi розслабитися i перестати думати про погане.

– В спiлкуваннi з чекiстами краще бути Швейком, нiж Дон Кiхотом. Коли пiдеш на зустрiч, прихопи квiти.

Це видалося менi поганим жартом.

– Та ти що, з дуба впав? Якi квiти?

Але вiн таки змусив мене купити букета i вiдпровадив до будiвлi, яка навiвала жах на всiх мешканцiв мiста.

Я зайшов усередину i сказав постовому, що мене хоче бачити Кушнiр. Той передзвонив i за хвилю передi мною з’явився ехидний тип з побитим вiспою обличчям.

– Це вам, – простяг я квiти.

– Чому менi? – не второпав той, механiчно беручи букета.

– Я завше на перше побачення приходжу з квiтами, – вiдказав я з дурнуватою посмiшкою.

– О дае! – пiдморгнув йому постовий i почав iржати, як кiнь.

Все, що вiдбулося далi, не належить до цiеi iсторii.

Просто Славко менi тодi помiг подолати стрес i навчив, як боротися за виживання.

Наступного дня я здавав залiк, Славко вiд нiчого робити тинявся коридором, чекаючи, поки здам. На фiлологii тодi, як i тепер, на чотирьох хлопцiв припадало бiля пiвсотнi дiвчат. Природно, що вони зацiкавилися незнайомцем i стали випитувати, хто це на мене чекае. Не замислюючись анi на хвильку, я бовкнув:

– А це Микола Вiнграновський. Приiхав до мене в гостi.