Сліди на піску

Так повторювалося майже кожного дня, i обом вiд того було добре й солодко: дiвчинка здалеку поглядала на хлопчину i все чекала, що вiн пiдiйде, бо чого блукае левадою, мов мара?… І врештi одного разу, вiдчувши ii поклик, хлопчик таки пiдбiг до неi й був нiби шалений: не вiдаючи, що з ним сподiялося – чи то охопила лють за те, що дiвча таке гарне, а може, ним заволодiло перше чоловiче бажання – вiн прискочив до Аннички i в нестямi шарпнув уверх ii спiдничку, а коли на нього блиснуло бiле тiло, що збiглося до борозенки, яка, мов слiд вiд розтину осокою, губилася в цнотливiй невiдомостi, хлопчик ураз згорiв вiд сорому й кинувся щодуху втiкати, а в серцi в нього разом зi страхом дзвенiло почуття незмiрноi втiхи вiд дознання найпотаемнiшого.

Я стрiмголов утiкав з левади, а мене наздоганяв розпачливий плач ображеноi дiвчинки, яка, цвьохаючи корову прутиком, гнала ii чимдуж до села.

Розплата за грiх настигла мене другого дня. Я крадькома вийшов на толоку й, сховавшись за старими липами, боязко позирав на Каролину гiрку, вичiкуючи, поки Анничка вижене корову на пашу, щоб сказати iй якесь вибачливе слово, та уздрiв, як замiсть неi бiжить з горба, забачивши мене, баба Кароля з лiщиновим прутом у руцi.

Я й не втiкав, бо почувався до вини, а ще знав, що якщо втечу, баба поскаржиться моему батьковi, й такого сорому я не пережив би; тож покiрно чекав, а стара, розпатлана й страшна, мов вiдьма, перiщила мене по задку й по спинi, аж поки не впрiла, тодi пошпурила геть бука i, смiючись, – може, то з утiхи за початок внуччиного дiвування, – подалася на свiй белебень.

…Дуриптах виводить мене на залиту бузьковим огнем леваду, i я, бездумно зриваючи квiти, згадую свое ранне почуття, яке потiм перелилося в лiтературний твiр: коли йшов пiшки з Коломиi до Трача, склав у пам’ятi новелу, i якби не вона, яким би я став сухарем у прозi, та й то замало прихопив з собою на творчу дорогу того лiричного тепла… Напевне, через те, що пiсля вiйни дочка славного упiвця Чорноти – Анничка разом зi своею бабусею навiки пропала в холодних незвiстях Сибiру, я здебiльшого гвалтував свое слово трагiчною нутою, а воно ж повинно було лiпитися на красу, мов гутне скло; я ж зливав слова, немов гарячий вiск на воду, й вони леденiли, перетворюючись у холодне зображення мислi… А хiба зараз, коли мережу цi рядки, – чи ж покидае мене хоча б на мить обов’язок полiтичного ангажементу, вiд якого я так прагну звiльнитися? Дарма!.

.

Згодом я таки попросив у Аннички вибачення.