Сліди на піску

Не можу нiколи байдуже пройти мимо: з теплим тремтiнням у грудях, мов на побачення з коханою, iду, зриваю, а далекий спомин тугою i ласкою пестить серце…»

Так починаеться моя перша новела «Бузькiв огонь», яка багато лiт втiшалася неабияким успiхом серед читачiв, оскiльки була насправдi лiрична й вигiдно вiдрiзнялася вiд так званоi виробничоi лiтературноi продукцii того часу, коли майже кожен твiр був заражений фальшивою апологiею колгоспного життя, заводських соцзмагань й нестравними комунiстичними iдеями…

А як несподiвано вона народилася!

Ще в студентськi роки, коли марно було навiть мрiяти про видання книжки, пiд час лiтнiх вакацiй я приiхав зi Львова до Коломиi, а звiдти добирався до свого Трача пiшки, й за Прутом довелося перебрести простору леваду, залиту по береги багряним цвiтом бузькового вогню.

Й тодi навiялася така далека, аж недосяжна, а тому тужно-солодка, з присмаком дитячоi встидливостi згадка про Анничку, внучку баби Каролi, курна хата якоi стояла посеред села на найвищому белебнi – пiд самим небом, i по тому, як пiднiмався дим з Каролиноi стрiхи, люди вгадували на найближчi днi погоду.

Кароля була сварлива i водно воркотiла на внучку, яка кожного ранку виганяла коровину на мочаруватi левади за село; Анничка котилася з гори бiлим клубочком, поганяючи Мiнку, баба вслiд iй без кiнця торохтiла, щоб не пускала корову в шкоду, i те сварливе напучування звучало з такою любов’ю, що й не знати, чи можлива в будь-чиiй мовi ласкавiша тональнiсть; в Аннички мама померла, а батько за полiтику сидiв у Березi Картузькiй, тож стара всю свою любов, яку в серцi мала, переливала на внучку й кожного разу тужно вдивлялася, як мала пастушка зникае з коровиною за цариною, i не бачила, що в той самий час з учительського двору вибiгав чорнявий хлопчик i щодуху мчав на Пиконiвськi левади, бо так кохав вiн Анничку – маленьку, синьооку, з волоссям, мов витiпаний льон, iз щiчками, мов достиглi паперiвки, – як нiхто на свiтi не вмiв кохати; а дiвчинка не вiдала нiчого, а може, ще й не могла про таке знати, тiльки й того, що звикла бачити, як неподалiк вiд неi тиняеться, мов неприкаяний, учителiв синок; а йому ж горло зацiплювало вiд хвилювання, вiн нiколи не обзивався й словом i не дивився на неi, щоб не ослiпнути вiд ii вроди; хлопчина зривав бузькiв огонь, набирав його цiлий оберемок, i коли Анничка гнала корову з пашi, вiн теж зникав у лiсi й добирався стежкою додому.