Сліди на піску

На мое обiйстя забiгли сховатися вiд грози, яка вже сипнула першим льодовим горохом, двi жiнки, одна з яких була моею давньою приятелькою й мала дачний будинок на другому боцi масиву, другу ж побачив уперше. Я зрадiв гостям, запросив iх до своеi вiлли, розцiлував приятельку, з якою мене в’язали довголiтня дружба й безкiнечнi лiтературнi розмови й суперечки; перестрашена смерчем, що вже нахлинув на городи, ламав крихкi черешнi й нагинав додолу яблунi та волоськi горiхи, вона заволала, щоб я узяв до рук свою бартку й вiдвернув бiду – ти вже це робив не раз, ти можеш, умiеш! – та я навiть не поворухнувся, й вона не могла зрозумiти, чому я не виконую ii прохання.

А я стояв, нiби заворожений: до мене допитливо й з цiкавiстю приглядалася незнайома жiнка, налита молодою вродою, немов свiжим молоком, вона мала вiдкрите бiле обличчя й великi зеленi, мов крутежi, очi; ii повнi губи були злегка розтуленi, i я, забувши про бурю й не чуючи благань приятельки, думав тiльки про одне: впитися б у тi губи – i нiщо бiльше мене не обходило, як колись Овiдiя, який признавався, що

Не одна врода мене до любовi схиляе,

Сотнi причин е на те, що ненастанно люблю…[1 - Переклад Андрiя Содомори.

Причину мого раптового одурiння я вмить збагнув: знав-бо колись цю жiнку в дитинствi, бачив ii теж у старшому, нiж зараз, вiцi, можливо, ми й зустрiчалися мiж ii весною i лiтом, а я забув, – та це була вона, моя едина Nota Bene в iдеальному своему виявi, й забулася вмить зелепужна пастушка, й образ моеi приятельки збляк: передi мною стояла моя душа, вiдкрита у всiй ii земнiй вартостi.