Сліди на піску

У здеморалiзованому свiтi, в якому за вбивство однiеi людини карають розстрiлом або довiчним ув’язненням, а за знищення цiлого народу винагороджують званням президента, коли виведенi з египетськоi неволi народи почали молитися до золотого теляти, а вартiсть найвищоi моральноi категорii – любовi до батькiвщини – вимiрюеться чистоганом, коли втомленi нестатками люди проклинають свою власну свободу i Божоi кари не бояться, – крiзь таку непроглядь пробиваеться величний образ гармонiйноi природи, як зразок для культури, з котрою ми здатнi стати на прю як з власним дегенератством, так i з чужинецькою зажерливiстю.

Тому я прагну намалювати Украiну, мов наречену у вiнку, бо ж таки нема на свiтi красивiшоi землi, нiж наша, й тамую при тому в серцi лютий бiль вiд усвiдомлення, що моя нацiя вийшла з неволi хворою, з гнiйними фурункулами на тiлi, й невiдомо, скiльки треба часу, щоб ii вилiкувати, а якими лiками задопомогти? І неомильно стверджую: немае кращого засобу для оздоровлення нацii, як ii уподiбнення красi природи, що витворилась на нашiй землi для вiчного життя у славi… Проте часом страх дiймае душу, що тi сили, якi змогли б вiдпустити пружину, зникають з нацiонального овиду або нидiють дома в непроглядному песимiзмi, й благословеннi митi, в якi мiг би статися вибух культури, нечутно проминають, i може трапитися й таке, що пружина в стиснутому станi проiсться згодом iржею.

Чи вже проiлася?… Цiлих десять лiт, вiдколи маемо незалежнiсть, турбуе мене ось такий парадокс. За умов окупацiйного цензурного терору все ж з’явилися у свiтi «Маруся Чурай» Лiни Костенко, «Люди зi страху» Р. Андрiяшика, «Самотнiй вовк» В. Дрозда, «Мертва зона» Є.

Гуцала, «Собор» О. Гончара, «Первомiст» П. Загребельного – все це лiтературнi шедеври i всiх iх тут не перелiчу. А на свободi – ну майже нiчого рiвноцiнного з-пiд пера молодих не вийшло. Безкiнечно тривае так звана постмодернiстська манiя – калькування чужих зразкiв, обтяжування стилю незрозумiлою лексикою i карколомними конструкцiями й бачення виключно негативу.